— О, цей ще витримає! Геройський парняга,— немов аж із жалем поділився він з рудим.
За цим він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче. Давид ахнув і застогнав. Попустив Тягнирядно.
— Ну що ж, Давиде, оце ж так до світу будемо. Доки не пропадеш. І рудий озвався:
— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, і хвилини не мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю і ніяк не підвести. Почули лише: "Гади!"
— А, так ти ще й так? Дєйствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволі, мов боявся зробити йому боляче, насправді ж пильнуючи, щоб якнайболячіш було, то тяг поволі, то смикав стиха, то дужче руки, Давидові.
А! це був такий невитерпний біль: руки немов викручували в плечах, і груди наче ламались. Він стогнав, вигинаючись під важким Оверком, об мокру землю бився до крові й чув — примішався ще запах її до запаху гнилої картоплі й мокрої землі. В голову прилила кров і чути, як дзвеніла в жилах у голові. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоєм пульс — і од тиснення крові лусне череп. А, хоч би швидше!
...Блиснули ще перед очима підковами копита. По мерзлій голій землі вітер — сипнув у лице снігом колючим із землею. Це ще він пам'ятав, а далі — ні. Як у провалля. І перше, що відчув,— у плечі заболіло, мов шмат заліза червоного хто приклав, а голос жіночий стиха:
— Товаришу, обережніш. У нього ж плече.
Одкрив очі — в автомобілі ранений він, сестра біла й строга поправила на ньому будьонівку. Шофер хрокнув ріжком, і з дороги шарахнулись убік червоноармійці — піхота, колона за колоною.
— На Перекоп?—хтось із ранених з автомобіля крикнув.
— Дайош Перекоп!
В кудлатій шапці червоноармієць, із забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, і закурив.
Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
— Першого кінного?
Хитнув головою Давид. І став розповідати червоноармієць, як же й рубались вони. Довго розповідав, із запалом. Говорили інші ранені. Сестра біла тихо, немов, із журою, хиталась постаттю в автомобілі. А Давидові в плечі такий біль! Заплющив очі.
...І вже десь у госпіталі. Біло й так тихо. Хіба застогне хто. Але то більш уночі — і гарячкове белькотіння, і стогін. А Давид тоді довго не спить, згадує про далеке село, вгадує-думає, що зараз там, як живуть. Потім згадаються зоряні літні ночі та буйні жита... аж поки прийде нечутно біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче чоло.
— Спіть уже!
Склепить Давид очі, а не спить. Думає — як вона схожа, як отак боком, у профіль... І попливуть спогади. Потім — тьмяніші, потім — мла.
Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить. Втяг повітря вогке жадібно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:
— Сестро!
Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в ніздрі — запах гнилої картоплі й сирої землі. Ворухнувся — зв'язано руки. Усе згадав. І в плечі так боліло невитерпно. І хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночі. З стогнанням ледве зрушився з місця й довго по сходах ліз. Двері холодні — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок заліза, розпеченого дочервона.
А за дверима тиха ніч і, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Дві години. І шум десь голосів здаля, мов звідки виливався. Пісню завели — далі, далі. А голоси ближче, і жіночий дзвінкий сміх. Ось зовсім близько в саду, з-за льоху. Повз самі двері пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жінка писнула і, мабуть, вирвалась од когось, бо засміялась дзвінко й хвилююче. На ґанку вже тупали ногами, ще сміх. Потім двері грюкнули — і все стихло.
Ніч. І десь іще далі, як-як чути, видно, аж на Подолі, двічі, як відгук:
— Бо-у... Бо-у...
XXX
Зінька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанівку, увечері підслухала — Матюха жінку заспокоював:
— Цить, Лізо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработає. Цих тільки нажахає, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без Давида вони не страшні. Ну, а Давидові... Далі, як за шелюги, не поведуть: "тікати буде". Сю ніч ще ні, допит буде. Ну, а на ту ніч напевне. Цить, Лізо!
Того ж вечора й пішла од Матюхи.
Спала ніч... Хіба спала? У Мотузки в хаті й світла в той вечір не світили. Сидів старий і ще якісь чоловіки в темряві на лаві, похнюпившись, і говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сиділа під комином, упавши головою на руки, і тільки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" І знов упаде на заломлені руки. Діти на полу й не шерхнуть. Біля матері Докійка притулилась маленьким тільцем до її колін. Христя біля припічка стояла похилена.
Коли Зінька зайшла в хату, ніхто, хоч поночі, а й не спитав, хто це. І мовчки Зінька в темряві підійшла до Христі й стала — журна. Потім головою до її голови притулилась і гірко удвох затужили.
Так минула й ніч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очі на часинку? Може, діти. А всі дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повіки, і слухали, як тихо дзвеніла жура в хаті, як хтось зітхне, а хтось у тиші хрупне заломленими руками.
...А вранці йшли в Щербанівку жінки до чоловіків. І Зінька пішла з ними.
Усі з клуночками маленькими; хлібину та білу сорочку й Христя несла. Не було тільки Марії з ними. Півнівська й забігала, либонь, та лежить хвора, і Лукія в неї — не встає Марія. Журились: "І таки ж можна жінці отаке — вернулась і помирилися, а на ранок забрали чоловіка". Півнівська такнула була якось значливе. І довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались із михайлівськими жінками. Потім і самі вже йшли — балакали.
У Щербанівку прибули — ще тільки базар почав розходитись. У райміліцію просто пішли, але рудий міліціонер і в двір не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гній викидав з конюшні,— хоч гукнув:
— Пізніш заходьте! Начальник іще спить! А рудий тоді:
— Все одно: свіданій нікоторих! Ще допиту не було.
Жінки пішли. І вгледіла якась — на руїнах біля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав і записував. Може, комісія якась.