— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крізь землю пішла.
— Ні, не пішла: дід Явтух, що у волості, вчора ще,— всміхнувся, знати по голосу,— дає закурювати: мій тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.
— Бреши!
— Ну от, треба мені! І саме — де підписи. І мою, й твою, Гордію, хвамилію та скурив, як є,—на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь із голови. Що ти хотів...
— Ну, а в людей же як? Хіба не однакова власть? От і Недригайлівка, що тільки іншого району.
— Та хоч і іншого. Е, що там...— кинув хтось.
Тоді по паузі — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлівців:
— Чого? В нас без усякої тяганини нарізку вихлопотали. Уже й землеміри приїхали, плани складають. А це на весну нарізатимуть.
— А як воно у вас? Одруби?
— Ні, всяк є,— чути, прикурює саме. Давид підвівся з мішків і вийшов надвір, де в сутінях, на мішках, темні плями постатей і вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонілися.
— Одруби,— ясно, що кожному в печінки в'їлися смужечки та латочки, по всій обчеській землі розкидані. Є і в мене в першого — аж у семи шматках шість десятин. вів чвертку завбільшки за п'ять верст. Не стільки роботи на ній, як часу на дорогу згаєш. Та й в інших так. Ну, й за одруби, звісно, стояли, за чорний переділ. Ну, взяти ж і те — усіх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувій ситцю з полиці дістав: — на скільки душ? — Маєш собі! Земля — не ситець. А ще як у нас —чого тільки й немає: і солонці, і піски, і болота — десятин на двісті. Як ти її будеш? Кому яку? І знов же: та під селом, а та — за десять верст або й далі.
— Така ж історія і в нас із землею.
— На поля ми побили, на чотири поля. А де далі земля — на виселок вийде частина.
Заворушились постаті, огники частіш заблискали, заговорили всі одразу:
— Бач, у людей! Не одна власть хіба?
— Бо то люди, а ми — вівці,— Тихін Кожушини сказав і закашлявся. А чоловіки хором:
— Кажеш, землеміри вже наїхали?
— Да, плани вже складають.
— Диво! А в нас...— хтось лайнувся зло і сплюнув. З-за спини Давид тоді перехилився в коло і стиха, а мов череслом цілину відбатував:
— А в нас — учора був я в районі та у земвідділ заходив — нашого приговора й у вічі там не бачили. Ні у входящих, ні в ісходящих. Ви розумієте, що це?
Тиша. Чмих-чмих — паровий млин артільний як сміхом не присне з селян обдурених. А від комор біля ваги — уже й світло горіло. Гнида: "Ну, далі, хто там?" В юрбі хтось стиха нарешті озвався:
— Та як же це? Вже ж і фунти збирали, по десять із десятини.
— Ті фунти вже тепер — не фунти: "загрілися ж" у коморі, ну, що ж із ними робити? Пропаде хліб! Добре, що саме артілі вальців схотілося. А Гнида двох синів одстроїв, а третьому ж як? Хіба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харкові вчиться,— фунтів же треба. Ну, про голову й мови нема.— Ззаду, в спину хтось — штовх. Оглянувся Давид— аж то Тихін... Ти легше, Давиде, мовляв.
— А хіба що? Кажу ж: і мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як він їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадські, а грамофон романси про ті фунти щовечора виспівує. Що там іще говорити? До діда призвели хлопці. Стала справа лише за... землеустроєм.
І відхилився, сів на мішку, з Тихоном закурює. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й ні слова, у думках. Гордій перший нарешті звів голову й аж тріпнув нею — віри не йме:
— Як-таки це могло б статися, що нема приговора. Підписували ж і уповноважених обирали, і фунти... Нема мови за них, правда, з ними щось за комерція вийшла. Але то ж у позику, либонь, віддано артілі, поки треба буде. Давид спитав:
— А скільки пудів за скільки?
Мовчання. І згодом хтось:
— Як це розуміти: "за скільки"?
— А так.
— Є ж бомага в уповноважених, скільки там позичено. Тихоне!—гукнув у темряву. З-за спини голос Кожушного Тихона:
— Мене тоді дома саме не було,— орав на фонді. А їду з поля, дивлюсь: з гамазею хліб таскають до млина. Побіг,—що таке? Артілі, кажуть, у позику... А сход? Нащо той сход, як хліб гниє, і до першої вимоги позичаємо ж. А хліб же як золото. Падлюки, хоч і за уповноважених обрано. Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт якийсь складали, я не підписував — не давали, і об чім він — не признаються.
Давид тоді:
— Не признаються ж, бо знаємо, об чім. А хай, мовляв, тоді покажемо, як треба буде, може, це й рік мине. А до того часу забудеться, чи хліб як золото був, чи згорів наполовину.
— А таке! Шум.
— Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед білого дня!
— Тсс!..—хтось іззаду. І стихло. Бо від комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тиші голос Давидів, чи бачив Матюху, чи не бачив:
— Отож і треба нам— сход буде завтра — та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там із приговором справа, і про хліб, та й акт хай прочитають. А то ми тільки по закутках шушукаємось, а толку з цього ніякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так і крутять. Теж хоч і Гниду взяти— старателя знайшли: у всіх трьох у тини впирається земля, та ще ж і земля! Аж кричать усі три, сердешні: "Землеустрою!"
Затягся цигаркою, блиснули на мить з-під брів темні очі, а губи в усмішці невеселій.
— Все в нас не так, як у людей. Радянська влада — оце ж і вона, думаємо, на Матюху дивлячись. Але це— хто далі Щербанівки світу не бачив, а хто бачив — то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухівка, а в ній, як щуки, Гниди, Огирі та Матюхи...
Тиша. І нагло з-за спини басище:
— Ану, розступись!
Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсі в коло. У шапці кудлатій, у руках ціпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву підступився.
— Це хто?
На мішках блиснув огник, обличчя Давидові освітив. Тихо, а твердо:
— Це я.
Мить Матюха стояв нерухомий. Очі гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, і гаркнув у натовп:
— Роз-зійдись! Ви молоти чи на мітинг зібралися?— Ціпок звів.— Роз-зійдись мені січас!..
Одхлинув натовп — хто між вози, хто в млин. На мішках лише Давид сидів із Гордієм. Та стояв обіч Тихін Кожушний. Рукою груди здавив і закашлявся. Давид кинув цигарку, підвівся на ноги. А Матюха тоді ціпок у ліву руку взяв, а правою парубка об руку і крізь зуби: