— Обшукай!
Рудий обмацував її, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь і моргнув тому. Сахновський уловив його рух і нахмурився.
— Кинь!
Наказав потім одвести її в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому приніс. Та нехай не здумає дурниці — зараз хай і вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повів Зіньку.
Ще чула, як із ґанку звів її,— у льоху гуркнуло в двері. Зінька крикнула щось і пручнулася з рук. Та не вирватись їй, бо руки, як залізні наручники, її руки здавили. Ще од гамазеїв чула — свист, мов чайка кигикнула. Але це було й останнє, що чула. Потім упхнув її рудий в арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозі, хряпнув дверима й замкнув.
Хвилину дівчина стояла у темряві, тупо дивлячись на зачинені двері. Мов упустила кінці й не тямила, що це з нею. Знадвору долетіло до вух їй — гуркнув у двері в льох і хрипло: "Ти, ти, гляди мені, я тебе погрюкаю!" Не рудий це. І дзенькнуло. З-за дверей, з льоху глухо — не чути що. А дівчина кинулась до вікна — вгорі заґратоване, маленьке,— руками до нього не дістане. У хаті поночі і самі голі стіни. Зінька обмацала всі їх навкруг, у двері била. А враз насторожилась.
Ні, то їй не вчулося — кроки, й дзвеніло тихенько надворі. Ще гуркнув у двері в льоху. Потім у сінях — дзінь, дзінь...
Тоді ж почулися ще кроки в сінях, і чула — хтось сказав:
— Товаришу начальник, ну, ми ж повели.
— Да, да. Та глядіть там! Через сад ведіть. Руки ж розв'яжете перед тим.— Він клацнув ключем у дверях. А Зінька так і припала до дверей, дихання забило їй. Мацала двері й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрізь виступить крізь них на тім боці. Врешті до щілинки припала й зойкнула:
— Начальнику!
Вже од надвірніх дверей оглянувся Сахновський і вернувся:
— Що тобі?
Зінька, захлинаючись, заговорила, як у гарячці:
— Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду,— і мацала руками двері, й благала в щілину.— Пустіть мене! Ну, йдіть сюди швидко!
Пауза. Сахновський трохи подумав і сказав крізь двері, повернувши ключем:
— Гляди ж мені. Візьму в кімнату, а будеш іще дуріти — в льох закину.
— Не буду, не буду!..— хапаючись і схвильовано казала дівчина.
Сахновський одімкнув двері й міцно взяв її об руку. Так і повів. Із темряви кинулось в очі — зіяла чорна дірка льоху: вже повели. Була тріпнулась, та стиснув дуже й глянув з погрозою. Подумала: ні, так не можна, їм дві версти до шелюгів — ще встигне. Летітиме, а дожене!.. І Зінька прискорила ходу. Вже на ґанку була, а вночі од гамазеїв — свист чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось.
У своїй кімнаті, просторій і розкішній, Сахновський пустив Зіньку й зачинив двері в канцелярію. Горіла лампа ясно на столі під зеленим абажуром, і в хаті від того все було зеленаве. Посеред хати Зінька, як привид,— в розстебненій юпці, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла німа і мов скам'яніла. І як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку,— мов і нечула, чи мов так довго до неї летів голос через хату: лише за хвильку здвигнулась і скинула чоботи й свитку. З бильця на ліжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квітками і звелів їй накинути на плечі. Зінька й це зробила тремтячими руками і все стояла нерухома з німим і тупим поглядом в одну точку.
Сахновський сів на канапі близько стола й закурив. Крізь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потім покликав:
— Підійди сюди!
Зінька стріпнулась. Впали очі на нього, з нього впали — просто проти неї велике, на всю стіну, стояло трюмо, а в ньому... аж уся здригнулась, а очей відірвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звідти дивилась — ні, і то ж вона — Зінька. І жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очі глибоко, як дві ями чорні, і темною ямою провалений ніс.
— Ну, йди ж!
Враз у віконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у двері на тім кінці будинку. Дівчина так і зірвалася з колін. І він уже не до неї — з кобури вихватив наган і побіг у двері через темну канцелярію в коридор. Зінька оторопіла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радістю, не чула нічого.
Нараз отямилась, і перше, що в голову їй,— лампу — дмух. Темно в хаті. Зінька, як кішка, нечутне, боса, навшпиньках вибігла з хати, через канцелярію і вже в коридорчик, а на дверях — він. На ґанок не виходив, стояв на порозі — видно, боявся. І з порога кричав у ніч:
— Буду стріляти!
Знадвору нічого не чути. А на ґанок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зінька ззаду з усієї сили кинулась і з криком нестямним у спину руками вдарила,— аж упав на ґанок. І вона з ґанку впала звисока,— аж в очах їй зірки, але за мить, як підрізала косою перепілка, зірвалася й нерівне зигзагом побігла через подвір'я та бур'ян...
Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигоні вона, а ззаду тупіт чобіт і крик. Зінька бігла, що було сили, аж у вухах вітер свистів. А далі сили не стало. До вітряка до першого саме добігла. Дихання їй забило і вона не впала — обіперлась об вітряк. Іззаду ще тупіт у темряві, мов бігло двоє. Враз стихло, потім свист тихий. Зінька тоді скрикнула й знов зірвалася. Але вже бігла й оглядалась, і кричала в одчаї назад:
— Ой швидше!
Хлопці догнали її вже за вітряками. Не спинялись ні на хвилинку. На бігу хлопцям сказала, що повели. Думала — хоч вони побігли.
А хлопці не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали... Що він робив з нею? Зінька нічого. Тільки ще швидше бігла й трошки шкандибала.
І все ж до шелюгів їх не догнали. У шелюгах ще дужче бігли — уже захекані й гарячі як огонь. Враз Зіньку за руку Ілько схватив і сам спинився, і Савка. Дівчина притаїла подих і стала — слух і зір. Та по дорозі нічого в темряві не чути й не видно. Раптом обіч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, і голос глухо в темряві:
— Стій отут!
Скрикнула Зінька, Ілько згарячу пальнув із обріза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгів у ту мить, мов дуплетом, із двох гвинтівок — бах! бах!
Чорна ніч. Ще перед самим обличчям у Зіньки вже на бігу — пихнуло полум'я обріза й оглушило її. Бігла, падаючи, прориваючи кущі, і кричала щось у нестямі. Не чула — чи бігли за нею хлопці. Чула ще постріли — два, десь далі — бах! бах! Спіткнулась і бігла знов, очима розпанаханими у темряві жадібно шукаючи, поміж кущами. І за одним кущем враз,— аж одкинулась, потім зойкнула й шарпнулась до нього. На сірому піску між шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.