— Не кажи так, старий. То баба знающа,—сказала мати,— хіба як і ми пішли до неї з Мокриною за коні тоді, хіба не вгадала? "І не шукайте, сказала, не знайдете коней". А вкрали — випало на картах — проїжджі якісь, начеб цигани. Випав і недалекий один, хто видавав їм. "І повели на схід сонця, туди й шукайте",— сказала.
Батько аж плюнув роздратовано й підвівся від столу.
— От іще дурна така, а й стара вже. "На схід сонця",— перекривив він жінку.— А найшли де Гордієвого коня? На схід сонця? Як у Яреськах, це ж зовсім у другий бік. Та ти й те знай ще, що в неї й притон отих самих конокрадів. Хома ж перший. А Кушніренко, як був, і днював, і ночував там. І ці, наші, туди вчащають. Ти от що,— звернувся він до Тихона,— як до Упирки вже вчащає, а тобі й на очі не показується, плюнь та й з голови викинь. Не варта вона, щоб за неї й думати. Та й... дітей же у вас немає.
Тихін похилився головою.
— Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворі, як Давид виїздив за ворота, йшов задуманий поруч із ним, держачись за ручицю, казав:
— Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до діла братися. То ще берігся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер — уб'ють, туди й дорога. А правди ми таки повинні добитися! Хоч не собі, може, то людям!
Давид бадьорив:
— Ніде й ми не подінемось, з людьми будемо! Бувай здоров!
...І ще в степу за селом все думав про Тихона, і скніло серце за нього. Потім поволі — день же такий ясний та сонячний, і повітря морозне терпкувате — проясніло і в думках. Веселіш уже думав про Тихона: "А, що там над собою крякати!" Торкнув гніду веселенько віжками — підтюпачили. Дивився на зелені лани, на сиву вдалині смугу лісу поза Пслом, і спогади налинули... Завів тихо пісню давню, колишню партизанську.
А вертався пізно вже,— у шелюгах саме сонце зайшло. Наче ніде ж і не барився: у райвиконкомі знов не застав голови — поїхав кудись на торги, на пошті теж тільки листа до газети, до "Голосу праці", здав заказним. Ото в заготконторі трохи. Ну, зате впорожні їхав — продав хліб.
—Ньо, гніда! Недалеко вже! — підтюпачили. І в'їхали в село, тільки світло посвітили.
Давид випряг коняку. В хаті чути — гупав верстат. Поставив потім у повітці її і їсти вже дав. А це прутом залізним переп'яв двері і загвинчував ключем, як раптом з городу з-за хати вибігла постать із сутіні й шмигнула повз вікна. На розі спинилась, видно, Давида побачила й підійшла до нього. Зінька це. Оддихалась і сказала схвильовано й пошепки:
— Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до неї, а вона, хапаючись, розповідала:
— Ілько прибігав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти покинув, зараз же поїхав. Якова взяв із собою на хутір. Ілько лише й успів у сінях шепнути, що лихе щось. Начальник міліції приїхав, в Огиря зараз, а це послали сюди за Матюхою. І куркулів-хуторян в Огиря зборище було.
Давид занепокоївся. А Зінька змовкла, а потім з благанням:
— Давиде, ну втечи куди-небудь, хоч на оці дні! Хоч у наших, в економії, переховайся!
Давид думав.
Ні, ховатись чого ж йому? Цю ніч все одно нічого не встигнуть зробити. А вдень теж нічого не зроблять. А за той день побачить він. Як-як, то, може, й доведеться втекти з Обухівки. Не ховатись, бо тепер у нього є в руках. Просто в місто, в газету чи до прокурора.
— Ой коли б же то, Давиде, не пізно було! — стривожилась Зінька й дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очі проти зір — блискучі! — Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з неділі такий сердитий оце став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тоді ж я не знатиму, не прибіжу вже.
Потім задумані очі відвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них дві зірки впали. Може, вгадав, може, ні. Але він прихилився до неї близько обличчям і говорив палко:
— Зінько, не треба плакати! Все буде гаразд! — Він ще згадав чомусь, як журавлі летіли, а в дворі вечорами австріяки полонені... Вона ж не забула? Співали, бувало, журавлиної. І дядьо Стах... Пригадує ж вона, як, бувало, він гарно говорив, як збирались у них у хаті: про революцію, про майбутнє... Він у нього, Давида, ніколи з думки не йде, де він? "Не буде пана! Отут у дворі наймити колишні самі житимуть. І буде все ваше — земля, худоба, будівлі. І де оце дім, збудуєте ще доми, і сад насадите більший..." Коли він, Давид, і зараз думає про колектив, так жаль дядя Стаха, що його немає. І Катрі...
Обоє задумані.
— А ти, Зінько, будеш! І колись іще, як на фронті думав про життя, коли в уяві ставало воно, нове й радісне, отам, в економічеських бур'янах, приходила ти, Зінько, з далекого минулого. З отих житів зелених, в оті буйні зоряні ночі. Ти ж не забула?
Очі в неї замріяні, а не суворі й не тривожні вже. Блищать проти зір. Тільки брови крайками вниз, як крила стомлені. Давид довго дивився в її очі: все ближче, ближче... І раптом дихання затаїв, здригнувся і впав у її очі...
А через хвилинку вже від воріт щось стиха кинула Зінька, він не розчув. Але щось таке радісне! І побігла на городи в ніч. Давид стояв і вслід їй не одірветься. І як уже стихло, а не хотілось у хату йти. Ніч така ж зоряна й прозора. Хотілось, як колись у ночі оті, як житами брів, розкинути широко руки, й іти кудись, і співати всіма грудьми пісню молодечу... Щоб аж ніч слухала, щоб аж слухали зорі.
ХХV
Ілько не знав нічого. Відчував, що задумали щось лихе, що всі були стурбовані. Хіба ще коли був отакий і Данило розпатланий і стривожений, як вибіг сам надвір до Ілька та посилав в Обухівку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тоді ж розкрити, бо помітять, а зараз аж жалкував: щось задумали.
Одкинувшись тулубом назад на коні, щоб не так трусило без сідла на рисі, він увесь час сторожко прислухався назад. Але тільки й чути було — пирхав кінь іззаду й гуркотіла по накоченій дорозі Матюшина бричка.
Ні слова ще од самої Обухівки Ілько не вловив — у бричці мовчали обидва, і, як оглядався, бачив дві цяточки блискучі цигарок у темряві.
В Рокитному, як в'їхали в глибоку балку, трохи затих гуркіт коліс — стишились. І вперше Матюха щось нерозбірливо спитав чи cказав Гниді. Той відповів: