Випив. Частуючи далі, заговорив:
— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як і миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, ніс затикаєш рукою. А п'єш, бо не пив би — згорів би вже досі. Як і під партизанщину ото — коли спиш, бувало, тоді тільки й не п'яний. А діла, брат, які творили! Або як і військовим комісаром був у волості... Ну, ну, Никаноре Івановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".
Данюші налив. Знов говорив далі:
— Бо як не п'єш, то й доля десь поза Уманню ходить, і сам ходиш як неприкаяний. Думаєте, легко партєйному з таким народом? Думаєте, не знаю, як на мене дивляться обухівці — як на чорта! "Живе здорово!" А що б же — кров свою в революцію проливав, жизні, можна сказать, не жалів та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тоді?!
— Правильно!
Цокали прибори, говорили весело на тім краї столу жінки. Матюха все більше увіходив у роль.
— Звичайно,— хто жизнь поніма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тільки й розговорів — не в вічі, звичайно, хіба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався..."
За столом — як струм по всіх пробіг.
— І доки вже ті "куркулі" будуть?
— І рівні всі, і куркулі ще!
— Троцько в чужій хаті живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!
— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулів тепер нема. Є кріпкий хазяїн. Тільки хто йде проти власті або не піддержує її, то — куркуль, злосний елемент.
— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.
— Отже ж. А що у вас пара волів та пара коней...
— Та й коні ж то Данюшині...
— А хоч би й ваші? Хлібороб, значить, добрий хазяїн. І державі од нього тільки користь. В газеті ж читала якось Ліза, в "Правді", наградні вже хорошим хліборобам дають. Влада розуміє. От і в оренду — бери скільки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитів собі,— будь ласка!
Данюша поважно тоді:
— Інакше й бути не може. Наша Україна до війни була "житницею Європи". І знаєте, скільки хліба вивозили ми за кордон? А тепер давно хіба ось самі з голоду пухли? І ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходів та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрібно в інтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власні очі? Та десятина, що в поміщика чи в хлібороба-власника — хай буде по-їхньому вже — у куркуля,— давала двісті пудів, тепер дає двадцять. Ну, в хазяїнів-то, правда, буває, що й до сотні дає, а що вже в кенесе, так іменно — двадцять пудів, і то ще — "слава богу". Бо при такій обробці, при такій культурі — дурна земля, що й насіння вертає.
— Це правильно! — поклав Огир на тарілку виделку й витер рушником вуса.— Душа болить, як гляну, як те кенесе з землі святої знущається, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шість років уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде,— сонце підіб'ється, розсіє на стерню, коровчатами пошкрябає ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукає-шукає, сердега.
—У вас добре, що хоч сіють,—засміявся Никанор Іванович,—а в нас хитріший народ: на осінь зрале, хай падалиця сходе. І родить.
— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хліборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стільця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стіл у куток. Заговорив повагом:
— У мене ж було до революції сімдесят десятин. Та я її — збуди опівночі, з зав'язаними очима по всіх кусках обводю. Ніде й у борозні не спіткнуся... А ореш, бувало,— у дві ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуєш ту борозну в коліно. І сієш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж... Треба любити її — землю, спиш, і в сні, було, бачиш...
— А тепер ото й не сниться,— засміявся Никанор Іванович.
— Ні, сниться й тепер.
Сидів задуманий, важкий і хмурий. На тім кінці столу весело говорили й сміялись молодиці. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба .ж і землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.
— Ні, що мені оцю ніч приверзлось,— аж на стіл схилився Огир і всміхнувся,— вдивленіе чисте, не сон. Своєму здоров'ю,— одхилив він чарку. Другу випив. Потім рушником витер вуса й став розповідати свій сон. І жінки затихли й повернули сюди обличчя.
...Вранці їдуть сіяти наче: він, Данюша й Ілько — наймит їхній. Сіялкою наче їдуть, за хутір — за садком зараз нива. Дивиться він — аж ріллю його та переорює хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках є: чорний увесь і чоловік, і коняка, в соху запряжена,— не в плузі, а як ото в Росії,— у соху. І чоловік за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопів. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" — "Бачу, каже, сохою оре".—"Та то що сохою... А то ж на нашому!" Та так у грудях і похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обніжку. А він під'їздить саме — Тихін Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самі кістки та шкура. Припинив, сміється єхидно та: "Чого оторопіли? Що орю? Он тепер твоє де" — й показує рукою на економічеську землю, і саме-де солонці. "Як не моє, на яких це правах?" —— "А на таких правах, на совєцьких",— і сміється єхидно, коняку поганяє. Огир став у борозні перед конякою та — по морді, по морді її. А вона як заірже. А з-за лісу сонце тоді, і не сонце, а мов пожежа, червоне так і розлилося. І єроплани, як галич, летять із-за лісу. Дивиться Огир — аж Тихін як затруситься та — геп, на ріллю прямо, навзнак і руки розкидав, а з рота кров, і судороги його корчать.
Круг столу така тиша, аж чути дихання затамовані. І в тиші хтось: "Ага!" Огир перевів дух і аж зітхнув важко.
— Так я й похолонув увесь: Ілько ж біля. волів. Це ж розслідування буде, по судах, ще і в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далі, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора — сиплеться, сиплеться і просто на ріллю, вже й Тихона засипало, тільки голову й видно. Купа вже там, і все сиплеться. Я на Данюшу — біжи за мішками, а він — як скам'янів — і не рухнеться. Хочу сам зрушити з місця — і не можу. Аж у піт кинуло. І прокинувся, сорочка на мені — хоч викрути.— Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справді, поки сон розповів, заморився, задихався. На жіночім краї заговорили тоді: