Віддзвонив я своє, віддзвонив! Лишалось пошкодувати, що все так складається: через кілька днів я списуюсь із судна.
І тоді, в останні дні мого вахтування, трапилась ця зустріч…
З тих дерев'яних сходин, що на кручі, я не раз спостерігав, як у гавань заходили кораблі, скреготом витравлених якір-ланцюгів сколихнувши тишу. Я люблю, коли здалеку повертаються кораблі. Так радісно на серці і — трохи сумно. Метеорологи, помітивши, що я тут часто вештаюсь, запропонували:
— Наймайся, хлопче, до нас на роботу — спостережники нам потрібні.
Якось увечері, повертаючись з міста, над сходинами помітив я щось біле. І неначе білопінне марево сколихнулося внизу. "Не вишня, бува, розквітла в цю передчасну провесінь?" — майнула думка.
Кошлаті сутінки, стемнілі в передгроззя, клубочилися довкола. Та я розгледів-таки білопінне "марево"!
На краю кручі, з накинутою на плечі хустиною, по-весняному гарно вбрана, стояла не знайома мені дівчина. Ніжний і чистий, як у лісового струмка, голос раптом вивів сповнену надій і потаємних сподівань пісню — про те, як море розлучає з коханим і що воно не владне їх розлучити.
І голос, і ті слова будь-кого схвилювали б, не зоставили байдужим. Я наважився підійти до співухи.
Не пам'ятаю, хто сказав, що коли ми виграємо в одному, неодмінно програємо в іншому. Хтозна, можливо, й справді ми втрачаємо, нехтуючи тим, що нам дарує випадковість. Можливо, ми необачні й жорстокі, і проліски, пророслі з-під снігу, через короткозорість серця не маємо за квіти, а то й гірше — топчемо їх. Можливо. Бо кожна мить неповторна, а чиясь дорога, перехрещена з твоєю, іде у безвість, вчасно не втримана при тій випадковості. Лишається запізніле, гірке каяття…
Так думав я. Але не тоді — пізніше. Нині ж передо мною стояли сині, з чеканням, мовби мало трапитись диво, очі — все те, на що очікуєш, до чого прагнеш; її з дитинною невинністю розтулені уста; і море, і вітер…
Та що мені було до того! Когось ждали і не діждалися, чиїсь не збулися надії. Бо дівчина когось-таки чекала.
Спалахнула блискавка, освітивши узбережжя й кручі.
Отоді й побачив я внизу стиснутий бортами сусідніх суден, щойно прибулий кораблик. Білий, як диво-марево, кораблик. Слов'янською в'яззю на кормі його було викарбуване єдине слово: "Буревісник".
Розділ другий
ЗУСТРІЧ У ЗЕЛЕНОМУ КУТКУ
— Отже, по останній. Як у нас кажуть, на коня — і гайда!
— Чому по останній? — заперечив я. Мені згадалося колись прочитане з життя моряків вітрильного флоту, і я мовив:
— Моряк повинен бути гарно поголений і… трохи напідпитку. Тож налий — в очах у мене анітрішечки не потемніло.
— Душа в тебе темна, — прикинувшись розгніваним, випалив Лисогурський.
Відповідь, нічого не вдієш, влучна: до кишені по слово Миколі не удаватись.
Я прикусив язика. Та й навіщо його гнівати? Як-не-як, він мій гість.
Проте Лисогурський обізвався сам:
— Налити я можу — шампанського ще півпляшки є. А тільки запам'ятай, голубе: п'яним можна бути не обов'язково від вина.
Його повчання змусило мене огризнутись:
— Тоді від чого ж п'яніють?
— Від чого? Ну, хоч би од морських вітрів, від того, що господь бог не обділив нас пригодами. І ще скажу: застаріла ота формула про моряків.
Пристрасті розпалювались. Прощальна вечірка могла закінчитися скандалом. Невідомо, правда, чого. Ніхто з нас — де там! — не полюбляв пити. А моє базікання про це з посиланням на авторитетні джерела ніщо інше, як просто жарт.
Та Микола гарячкував:
— Навіть хто так думає, той ганьбить звання моряка! Це кажу я, Лисогурський, що море знає з пелюшок.
Він, може, й не хизувався, але причетність свою до моря явно перебільшував. Ми знали: Лисогурський на флоті не з пелюшок, як він твердить, а всього-на-всього після морського училища. Чого його потягло до моря, для нас лишалося загадкою. З діда-прадіда Лисогурські були степовиками. Микола теж працював біля землі. А потім, на подив батькам-хліборобам, викинув колінце: подався в Арктичне училище.
Я пам'ятаю навіть, як Микола розповідав про своє "посвячення" в моряки. Похилого віку тітка, в якої він мешкав, з нагоди закінчення племінником училища влаштувала святкову вечерю. Зібралися тітчині подруги, такі ж, як і вона, самітні вдовиці, заходилися, значить, "квоктати" над його нерозумною головою: навіщо йому, мовляв, здався Льодовитий океан! Чи не краще було б влаштуватися в місті-герої?
Невський проспект, театри, музеї. Та і її, тітку стару, доглядав би.
Одначе вибір було зроблено.
Три роки працював хлопець на Діксоні, аж потім вже переїхав сюди.
Він зараз гарно сказав про моряків. Ціцерон та й годі! Але той, третій, що сидів з нами, — Світило, Вольдемар Світило, підвівшись, помацав Миколині скроні:
— Температурить! Як людина, що тямить трохи її медицині, раджу: мерщій в ліжко і гарячу припарку.
— Відчепись! — одхилив його руку Лисогурський і запропонував: — Незважаючи на жахливі пережитки, залишені нам у спадщину добою вітрильного флоту, на прощання все-таки вип'ємо! Не часто трапляється така слушна нагода.
Розчепіривши ноги, ще й рукою схопившись за стіл, так, ніби під ним не підлога, а палуба і хвиля, що набігає і зараз змиє його за борт, Лисогурський — високий, міцно скроєний, але трохи вайлуватий хлопець — силкувався наповнити спорожнілі келихи.
Потім ми залишили прокурену хату і вийшли на повітря.
В обличчя війнуло пахощами чорнобилю, глини, прілого листя. Навіть тут, біля океану, земля нагадувала про себе, пробуджуючи в кожного з нас найзаповітніше.
Внизу, вподовж усієї бухти і над нею, крізь вечірній серпанок мерехтіли вогні міста. Вони були далеко — ген на сопках і узгір'ях. А тут, у цьому вибалку, як вода за бортом, хлюпотіло море темряви. І в тій пітьмі, десь поруч, чули ми, дзюркотів струмок. Напоєний соками землі, він поспішав до океану, прокладаючи своє річище по голубій планеті.
На сусідньому мисові хрипів ревун, застерігаючи мореплавців про мілини й підводне каміння. Перегукувались кораблі.
Микола перший порушив мовчанку:
— Не знаю, як хто, а я, братове, іду спати. Прощавайте!
Схопивши нас на оберемок і незграбно обійнявши, Лисогурський попрощався, подавшись на Сахалінську до трамвайної зупинки.