Кладка за мисом виявилася стежкою, яка вела з берега до хижок. Товсті, глибоко забиті палі правили за надійну опору. І навіть високий приплив не міг дістати підлоги хатин.
Ми стали на вузькі бамбукові кладки. Ось і хижки, їх кілька.
Вийшов старий папуас. З ним скупо перекинувся саракота; господар запросив усіх до хати.
Мешканців поселення не було — вони в джунглях: одні збирають їстівне коріння, інші, запливши в затоку, висипають на воду потерті в порошок отруйні ліани або острогою — довгою бамбучиною, на кінці якої загострений гарпун, б'ють рибу. Вдома старий, літня жінка та оці голопузі дітлахи.
Як вони живуть, бідні! Злигодні, відсталість. От тобі й екзотика!
Обличчя господині через перенісся аж до вух у тоненьких ниточках татуїровки: очі дивляться крізь те плетиво, ніби крізь грати.
Хатинка прикрита пальмовим листям. У ній довга жердина, на якій перекидаються, щось гнівне кричать барвисті папуги. Цирк! А на підлозі широкі циновки, в кутку — кілька закіптявлених камінців, поміж яких тепліє вогонь. Він тут ніколи не гасне — його весь час підтримують. Старий Румпайсум, котрий запросив нас до хижки, готує обід — смажить рибу малайян. Риба та просмажена до кісток — обгорілою головешкою чорніє на дерев'яних підпорках зверху над вогнищем. Румпайсум бере ніж — тонкий, довгий осколок перламутрової черепашки, — відрізає шматочки риби, простягає кожному з нас. Їмо. Смачно! От тільки б солі.
Великі строкаті папуги передражнювали нас.
Папуас зрозумів, простягає миску з жовтим борошном, показує, як треба користуватися ним. Ми беремо дрібку борошна, присипаємо ним рибу, їмо. О-ох, аж дух забиває — така пекуча сіль! Сяк-так жуємо рибу, аби не образити господаря.
… Потім у супроводі маленьких папуасів ідемо на пологий берег.
З кожним кроком стає важче пробиратися в цих заростях. Слизькі, звалені в багнисту воду дерева правлять за містки.
Необачний крок — і вже по шию в каламутній воді, що хлюпотить над болотом.
Тропічний ліс похмурий, мовчазний, сповнений задушливої вологи, п'янких випарів рослинності.
Грунт — не грунт; більше перегнилого, віковічного дерева, ніж землі, теж пухкої, — твані, що хлюпотить, безповоротно засмоктуючи.
Вже не видно ні свайних хиж, ні берега; а ми все йдемо і йдемо. В глибині джунглів, сказали нам, є теж поселення.
Стежина петляє з міжгір'я в міжгір'я. Нарешті з полегшенням зітхнули, вирвавшись із цієї місцевості. За високою скелею, що нависає над стежкою, невеличка луговина, і по ній височіє складене в рядочки каміння. Я хотів було звернути туди, але мій намір розгадали маленькі папуаси, що йшли поруч. Вони злякано закричали.
Я не зрозумів, у чому річ, знову ступив у напрямку луговини. Тоді дітлахи кинулися до мене, обвили ноги рученятами. Почали вигукувати:
— Табу! Табу!
Повернувся саракота і, лагідно всміхнувшись, жестами почав розтлумачувати, чого кричать хлопчаки. Так, тепер мені зрозуміло: за тією скелею — кладовище. А на луговині навіть дерева стоять мовчазні. Все то — духи, зачаровані душі рибалок, мисливців, ловців черепах, що давно пішли у країну Вічного Спокою. Тож навіть малюк знає, що не можна тривожити зелене безгоміння Синів Джунглів.
Мені видно, як на дуплистому зрізі сидить старий папуас. Провідник мовив, що він, той папуас, зветься Барнабасом; поруч два його сини — Басарудін і Отер… Вони гартують остроги, якими полюють рибу. Дві товсті бамбучини, як два насоси, в які вставлено пальмові клапани, гонять у горно повітря. Повітряні струмені зливаються в довгому кам'яному видовбі, що лежить унизу, і вже тоді підходять під купу дров. Вогонь роздмухують, і дрова жевріють.
У це горно й кладе Барнабас стріли. Сини його беруть стріли, розплющують на ковадлі. Мине чимало днів, поки вони виготовлять і потрібну кількість стріл, і панну — рушницю для підводного полювання. Та Барнабас сьогодні задоволений синами: он скільки накували стріл! Тепер він не проти, щоб вони пішли з нами в джунглі, до кладовища черепах.
Гірське джерело, пробиваючись з високих прямовисних скель, розмило прибережні зарості, нанесло сюди червонавого грунту, відвоювало в джунглів широку ділянку — куало. Це — гирло ріки. Залишивши мене й Антипа Чмихуна в гирлі, Басарудін й Отер на легкому човні виїхали до вузенького коралового рифу. Видно, як вони один за одним пірнають у затоці, довго затримуючись під водою. Коли ж з'являються на поверхні, в руках тримають, бачу, щось велике й важке.
За годину човен повернувся до берега. В ньому лежало з десяток черепашок тридакн. Папуаси скидають їх на берег. Заклавши гострий тесак між стулки однієї з черепашок, Басарудін розділяє їх навпіл. Всередині слизька маса, її папуаси їдять, перламутрові ж стулки тридакни, вагою по кілька десятків кілограмів, використовують замість посуду, роблять з них браслети, наконечники стріл, фігурки померлих.
Махаючи серповидними ластами, пливла велетенська морська черепаха.
Якірний ланцюг — остання нитка, що єднає нас з берегами Нової Гвінеї. На причалі папуаси. Вони не махають руками — у них інший звичай прощання. Один за одним на воду падають вінки барвистих квітів. Ті вінки тихо пливуть за нашим судном.
Почуття, думки, так би мовити, підсумок побаченого? — запитав я себе і відповів: чогось дуже сумно, боляче чогось.
Боцман ніби вгадав мій настрій, мовив:
— Отак-от вони живуть! Знедолені, бідні…
І, скойлавши швартовий кінець, подався в каюту.
Розділ сімнадцятий
ЕКВАТОРІАЛЬНІ ВОДИ
Екзотики на Новій Гвінеї ми не побачили. В усякому разі, моє уявлення про тропічні країни виявилось хибним — замість вабливих дивосвітів зустрілося пекло. Бо як інакше назвеш злиденне життя папуасів! Та й мало що змінилося на тих берегах звідтоді, як їх відвідав Маклай.
Коли вийшли в океан, Чмихун у судновій бібліотеці знайшов книгу "Друг здалека". Гуртом заходилися її читати.
Це була повість про життя Миклухо-Маклая. Автор розповідав про зарубіжні подорожі вченого, відвідини його Нової Гвінеї, про те, як работорговці полювали на "чорних птахів", папуасів, силоміць вивозячи їх з рідних місць і продаючи в рабство, і з яким гнівом проти цього виступав Маклай.