Через те м'ясо для акул у мене неприємності. Бо якщо є актори-трагіки, то існують-таки і трагіки-кулінари. Один із цих яскравих представників — наш кок. Коли він урівноважений, голос його звучить піднесено й урочисто. Та, боронь боже, щось скоїться на камбузі: підгорить каша чи кухарчуки пересолять борщ. Тоді судно починає дрижати від хриплого баритона Акимовича.
Приготувати смачний обід, такий, щоб моряки його хвалили, для кока неабищо. Якось на березі він мені скаржився, що дехто з його колег — несумлінні люди — оскверняють цю високу професію. Було це так: під час стоянки в гавані судновий камбуз не працював, і команда столувалася в портовій їдальні. На обід Акимовичу подали шніцель. Але шніцель той з успіхом міг би замінити підошву — такий він був твердий. Для тих, хто постійно відвідує їдальні, подібне — не новина. Та витонченим гурманським смакам Акимовича цей випадок видався чимось незвичайним. Бо сам він, ніде правди діти, кок вищого класу. Тридцять років куховарить. Ми з ним краяни. Батько його ще в 1904 році переселився на Далекий Схід. І в Акимовича степове, співуче серце — серце, повне пісень.
Правда, хлопці мене застерігали:
— Поменше з ним балакай про пісні та оперетки — замучить він тебе.
Їхнє пророцтво збувається.
Якось я подарував йому збірник пісень. Увечері того ж дня на судні діялося щось неймовірне. Корабель двигтів од співу. Вібрували щогли, люки, металеві перебірки. Що за чортівня? Гучномовці вимкнуті, а пісня звучить. Я — в каюту, в другу, в третю — нікого. Заходжу на камбуз. Численні ополоники й черпаки, погойдуючись у такт судну, вдаряються один об один і розливають приглушену музику — своєрідний супровід для співака. Як Шаляпін з відомого портрета, — він навіть руку поклав на груди, як на тій картині славетний співак, — між котлів походжає Акимович. Ходить — і співає. Натхненно, до самозабуття.
— О моє серце!..
Коли відлунало про серце, почалися інші пісні: репертуар такий, що позаздрив би першокласний співак.
Голос Акимовича гучний і, певне, колись був красивий, та нині мелодійністю нагадує звук пилорами. Тому, природно, хизуватися немає підстав, як і зовнішністю своєю: профілем, — боцман, що захоплюється нумізматикою, запевнив — Акимович схожий на прусського короля з монет середньовічної чеканки: одвислий, крючкуватий ніс, хижий вираз обличчя. Такий-то його портретик і голос такий!
Скрегоче "пилорама" — душу виймає!
— Нічого не вдієш, — настроєний на філософський лад, погоджується з деякими своїми вадами співак. — Старість, проклята старість! З кожним днем здаю. От і в цій партії Рудольфа, — він заверещав, зайшовся козлетоном, — не можу витягти останнього "ля".
І, засмучений своїм раптовим відкриттям, опустився на лаву, перекинувши через неї свою дерев'яну, таку ж, як і в довготелесого куховара Джона Сільвера з стівенсонівського "Острова скарбів", ліву ногу. Повів далі трагічний монолог:
— А як я співав! Циганський барон, арія Левка, багатющий репертуар старовинних романсів — усе "витягав"! А особливо це: "Я циганський барон, я в циганку"… К-ахи… ахи! — закашлявся він.
"Таке… — відзначив про себе я, — не зміг, сердега, утриматися на висоті!"
— Це не хвастощі — не подумай, друже! Як я співав! Як співав!!! — І, вбитий горем, розпачливо вигукнув: — Чи варто було владарювати над серцями людей, щоб так бездарно з'їхати з лірико-драматичного тенора на хриплий баритон?!
Акимович належить до тих людей, які схильні тонко, а іноді й несхибно аналізувати вчинки та психологічні порухи інших, проте нічого не тямлять у власних почуваннях. Кок усіх нас так переконав у тому, що до куховарської діяльності він проявив себе талановитим співаком і що в нього від природи не баритон, а тенор; він нас так запевнив у цьому, що я вже вірю: той його жахливий, надтріснутий голос не бас, не козлетон, як думалось раніше, а надірваний баритон.
"Концерти" тривають. Вони стали затяжні. Їм, здається, не буде кінця — Акимович не розлучається з подарованим збірником.
"Я циганський барон!" — лине з камбуза, лунає над океаном.
— Давай, давай! — підморгує боцман.
Наш курс все далі на південь.
Розділ шістнадцятий
НА БЕРЕГАХ ПІВОСТРОВА ВОГЕЛКОП
Як ми екватор переходили та як викуп царю морському давали… смішно навіть згадати! Всіх нас, новачків, "чорти" — хлопці з машинної команди, що вже не раз у тропіках плавали і тому зараховані були до свити Нептуна, — вимастили графітом і жбурнули в басейн відкисати. Танцювали, веселилися — від матроса до капітана — всі. Так споконвіку відзначають свято Нептуна. Цілком морська традиція — переодягання в чортів, русалок. Та мені вона нагадала, як у нашому селі святкують обжинки і щедрі на витівки степовики одягаються циганами, а тоді з бубнами, у вивернутих кожухах ходять попід хатами, співаючи.
Нептун, отже, дозволив увійти в Південну півкулю землі, і судно наше минуло екватор.
Я радів, навіть хвилювався. Аякже, така подія — потрапити на екватор! Але штурман, бувалий моряк, тільки посміхався лукаво.
Ми зайшли в екваторіальну смугу. Про води ці я читав, що вони — найтепліші на планеті і що сюди сходяться пасатні вітри. Зустрівшись неподалік від екватора, вітри стишують рух, ніби натикаються на видимий бар'єр. Та ніякого бар'єра я не побачив, як, до речі, і вітрів, про які стільки читав. Просто-напросто за бортом, мов вода, при цілковитому штилі щось безперестанку хлюпотіло — ласкаве літепло, голублячий вогонь.
Ото й був пасатний вітер.
Наші аерологи пустили в небо радіозонди, намагаючись дослідити, як відбувається обмін повітря між Північною та Південною півкулями Землі.
Зараз усі вони стояли на метеорологічному майданчику, про щось сперечаючись.
— По-моєму, повітря тут переноситься велетенськими, багатокілометровими пластами, — почув я голос Захарчука.
— Точніше, це могутні повітряні ріки. Ось свідчення датчика, — товариш Захарчук розгорнув довгасту паперову стрічку з численними позначками з боків. — У нижній частині тропосфери, на висоті не більше десяти кілометрів, ріки ці течуть у східно-західному напрямку, а в нижній стратосфері виявлено два протилежно спрямованих повітряних потоки.