То його вікно в світ, який починається за батьківським порогом.
Ще пам'ятає постріли серед ночі, зойк матері — тривожний дев'ятнадцятий рік, коли біляки замордували його батька.
Кров'ю покроплена земелька. Та немає козацькому роду переводу!
Виріс Мар'янів син — батька замінив. Розвіявся морок далеких далей, а дороги стали довшими.
— А скажіть-но, людоньки, чи то не Гриші мого кораблик?
Притуливши долоню до очей, підсліпкувата й стара мати з надією дивиться на море. І коли вітер постукає в двері, щоразу стискається серце: може, то син повернувся додому?
Мамо! Як пізно приходить до нас каяття, що не доглянули, не вберегли тебе.
Так само синіло море і на обрії біліли вітрила — вітрила над його кораблем.
Та мати не дочекалася сина…
— Пішов я в моря, — зітхнувши, повів далі свою розповідь Мар'янович. — Після служби на флоті не попрощався з морем. І куди тільки не заводили дороги!
Якось перед самою війною пшеницю возили до Норвегії. Гарне було судно — "Чернишевський". У Гібралтарі стали нас переслідувати підводні човни фашистської Іспанії. Ми прорвалися на північ. А от назад повернутись не довелося — війна. Мене разом з іншими послали в Англію кораблі переганяти. Довгенько я там був, на берегах туманного Альбіону, серед вояків її величності, як каже Степан. Поворітьма в Льодовитому океані нас ледь не потопили. Німецький військовий корабель, піднявши американський стяг, попрохав сповістити крижану обстановку в протоці Вількицького. Капітан зметикував: щось тут негаразд. І справді, невдовзі по нас відкрили вогонь.
Відстрілюючись, ми лягли курсом на схід, дійшли до Владивостока.
А потім до останнього дня війни в Америку плавав — доріжку ту он і боцман знає. Кочегаром я працював. Та й на "Буревіснику" з цього почав, ще коли він у перший рейс виходив.
Був теплий, напоєний казковими чарами вечір. Він якось несподівано засинів в ілюмінаторі, огнисто спалахнув довкола, коли ми, лишивши задушливу каюту, висипали на палубу. Над головою височіло темно-синє, аж чорне, плесо неба. На ньому рятувальним колом погойдувався місяць. Ледь зволожені сизою імлою — чи не лілеї в косах морської царівни? — квітли рясні зірки й сузір'я.
Були вони такі повновиді й огнисті, що кожна палала, як сонце.
Під пасатним вітром погойдувалися щогли; рипіли заколисливо корабельні снасті; ванти чорним ниттям помережили згаслі виднокола.
О-о-ох!.. О-о-ох! — то десь внизу сопуть повітряні, виведені з танків назовні труби. Дихання глибоке й довге — здається: поруч, у пітьмі, велетенська істота борсається знесилено в лихоманці.
Нас кожного зачаровує вечір. Вадим Погорілий вголос говорить:
— Диво яке!
Ось вони, люди, що зі мною в рейсі! І чутливі до краси, й сердечні. А я-то думав…
Чував-бо, що в морі кожен, мов равлик у мушлю, ховається зі своїми думками на самотині. Та навіть цей вечір спростовує всі ті вигадки про моряків. І він, Степан Вяткін, наш іменинник, людина, що навічно пов'язала життя з морем, і боцман, і Вадим Погорілий, і Мар'янович — хіба вони криються в чомусь один від одного і чи не єдина сім'я — усі ми?
А небо темніє, і темніє вода. Буряно.
Хвилі розбиваються об борти, скуйовджені вітром, — немов з пітьми підводяться скелі. Вже ні чайок, ні берегів — пустеля.
Ми повертаємося на схід, виходимо в океан. І от над нами, над розбурханими хвилями повисають раптом крилатими привидами буревісники.
Крилатим привидом повис над судном буревісник.
Дужим крилом черкають вони хвилі, зникають за високими валами і, як вітер, знову шугають у небо. Ширококрило, непорушно над щоглами, над серцями нашими — мов гордий дух океану.
Мореплавці немало легенд склали про них…
Розділ чотирнадцятий
КРИЛО ТАЙФУНУ
Штормило. І навіть боцман зауважив:
— Він ледве тримається на "ногах".
Хто-хто, а боцман не кидав би слів на вітер: значить; була підстава так твердити.
Вибиваючись із сил, "Буревісник" протистояв натиску океану. Раз по раз перелітав він з хвилі на хвилю, немов з долоні на долоню розгніваного велетня. Удари були нищівні, безконечні. А коли налітала надто велика хвиля, судно на якусь мить зупинялося. Здавалося, воно — жива істота, а вдар такий дошкульний, що їй забило памороки і нічим дихнути… Тремтіли перебірки, здригався увесь корпус: от-от розпадеться на шматки!
Вахта кінчалася, і в судновому журналі штурман занотував останні слова. З точністю до однієї секунди пін указав наші координати, описав умови плавання, назначивши, між іншим, що шторм дев'ять балів, а видимість два кабельтови. "… В лівий борт сильні удари, місток накритий могутньою хвилею. На палубу виходити небезпечно — може змити в море. Боцман і старпом оглянули підшкіперську. Все гаразд — пробоїни немає. Ідемо на південь колишнім курсом. В кают-компанії побито посуд, а в гідрологічній лабораторії — кілька батометрів. Розмах хитавиці ±40°. Щоб вирівняти небезпечний крен, у паливно-баластний танк взято п'ятдесят тонн забортної води".
— Довідайтесь, — скінчивши заповнювати журнал, наказав мені, — який прогноз прийняли синоптики.
— … Хто сказав, що океан тихий?
— Магеллан.
— А бодай йому!
— Не лайся: великий мореплавець сам став жертвою власної помилки — тут, на Філіппінах, в океані, прозваному ним же Тихим, він і загинув.
Ми наближалися до Лусону, найбільшого острова Філіппінського архіпелагу.
Лабораторія містилася на останній найвищій на судні палубі. Обабіч, закріплені по-штормовому на кран-балках, виснули рятувальні шлюпки: по дві на кожній палубі. Навіть коли судно накренювалось, вони лишалися непорушними. Вгорі, на невеликому майданчику, під грот-щоглою знаходились прилади для метеорологічних спостережень: дощоміри, флюгери, термометри. Самі метеорологи розташувались у двох тісних каютах, заставлених науковою апаратурою.
Коли я завітав туди, застав Бакланова й Захарчука, що приймали синоптичну карту. На вологій електрохімічній стрічці ("Точнісінько газетна сторінка!" — майнула думка) фототелеграфний апарат креслив хвилясті, що замикалися в коло, то розбігалися широко, лінії. Ще одна, вже просохла карта лежала на столі.
Нарешті фототелеграф замовк.
— Ну, от — маєш, — розклавши карти, обурився Захарчук. — Токіо передає одне, а синоптичний центр з Гуаму зовсім інше. Не розумію! Якщо пониження атмосферного тиску спостерігається в південній частині Філіппін, тоді чому Гуам твердить, що шлях тайфуну проляже на північний схід? Адже о цій порі тайфуни, як правило, дійшовши до Лусону, повертаються на північний захід.