— Ні, я не хочу йти нагору, — мовив він. — Зайди до мене, розпали вогонь і роби в кімнаті все, що належить.
— Спершу треба тут розпалити, а тоді я звідси принесу жару, — відповіла я, беручи стільчика та міхи.
Він тим часом метався по кімнаті у стані, близькому до божевілля. Тяжкі зітхання зливалися в одне, не залишаючи йому змоги перевести подих.
— Тільки-но розвидниться, пошлю когось по Гріна, — мовив він. — Я хочу поставити йому кілька юридичних питань, У поки ще можу думати про такі речі й діяти спокійно. Я ще не склав заповіту; і кому залишити свою власність — щось не можу вирішити. Про мене, хай вона хоч за вітром розвіється.
— Я б так не казала, містере Гіткліф, — заперечила я. — Заповіт почекає; а ви б краще покаялись у своїх неправедних вчинках. Ніколи я не чекала, що у вас так розхитаються нерви, та зараз вони у вас нікуди не годяться — і майже цілком із вашої вини. Як ви з себе знущалися останні три дні! Це й титана з ніг звалить. Поїжте трохи та поспіть. Ви лишень погляньте на себе у дзеркало — і побачите, як вам це необхідно. У вас он і щоки запали, і очі налиті кров'ю, мов у людини, що конає з голоду і сліпне від безсоння.
— Я не винний, що не можу ні їсти, ні спати, — відповів він. — Запевняю тебе, це відбувається не з моєї волі. Я їстиму і спатиму, коли зможу. А зараз це все одно, що вмовляти людину, яка борсається у воді, трошки спочити — коли берег так близько! Я спершу маю досягти берега, а тоді й спочину. Гаразд, обійдемося без містера Гріна; а щодо моїх неправедних діянь, то я не вчинив нічого несправедливого, і нема мені в чому каятись. Я надто щасливий, і все-таки щасливий не досить. Блаженство моєї душі є вбивчим для тіла, але недостатнім для неї самої.
— Ви щасливі, хазяїне? — вигукнула я. — Дивне це щастя! Якщо ви можете вислухати мене без гніву, я дам вам одну пораду, що зробить вас щасливішим.
— Яку пораду? — спитав він. — Кажи.
— Ви самі знаєте, містере Гіткліф, — мовила я, — з тринадцяти років ви вели себелюбне, нехристиянське життя і, певно, впродовж цього часу не брали до рук Біблії. Мабуть, ви забули, що говориться в цій книзі, а тепер уже й не згадаєте як слід. То хіба так уже тяжко покликати когось — священика й будь-якої конфесії, байдуже, якої саме, — хто б міг пояснити вам євангельські істини і показати, як далеко ви відступили А від них і як далеко ви будете від царства небесного, якщо не змінитеся до смерті.
— Я не гніваюсь, я дуже тобі зобов'язаний, Неллі,— сказав він, — ти нагадала мені, як я хочу бути похованим. Хай мене віднесуть на цвинтар увечері, а проводжати мене можете ви з Гортоном, якщо захочете; і не забудьте простежити, щоб гробарі виконали мої розпорядження щодо труни! А священик може не приходити, надгробні слова мені не потрібні. Кажу тобі, я майже досяг мого неба, а небо інших для мене нічого не варте, і я не бажаю його.
— Але, припустімо, ви будете так само вперто поститись і помрете від цього, і вас не дозволять поховати на церковній землі,— мовила я, обурена такою безбожною байдужістю, — як вам це сподобається?
— Все вони дозволять, — відповів він. — А як не дозволять, то вам доведеться поховати мене таємно. І якщо ви не виконаєте моєї волі, то переконаєтеся, що померлі не припиняють свого існування!
Зачувши, що в домі вже повставали, він зник у своєму сховку. Я зітхнула з полегшенням. Але по обіді, коли Джозеф і Гортон пішли працювати, він знов зазирнув до кухні і, дико поглядаючи на мене, попросив мене посидіти у домі: він хотів, аби хтось був поруч. Я відмовилася, прямо сказавши йому, що його дивні розмови й поведінка мене лякають і в мене нема ні сил, ні бажання бути з ним наодинці.
— Ви, мабуть, бачите у мені самого диявола, — мовив він із гіркою посмішкою. — Щось, надто огидне для порядної оселі,— а потім, звернувшись до Катрини, що була там і шмигнула за мене при його появі, він дещо глузливо додав: — Може, ти підеш, курчатко моє? Я тобі нічого не зроблю. Та ні! Для тебе я навіть гірший за диявола. Є одна, хто мене не відцурається, та Бог свідок, вона безжальна! Чорт забирай, це незрівнянно більше, ніж можуть витримати плоть і кров — навіть мої. а Більше він не жадав нашого товариства. Коли звечоріло, пішов до своєї кімнати. Усю ніч і майже весь ранок ми чули, У як він стогнав і щось шепотів сам до себе. Гортон усе поривався зайти до нього. Та я сказала, щоби він привів містера Кеннета — і тоді вони зайдуть разом. Коли ж лікар прийшов, я попросила, щоб нас впустили, і спробувала відчинити двері — та вони були замкнені. Гіткліф звелів нам забиратися до дідька. Він сказав, що йому ліпше, і нехай йому дадуть спокій, тож лікар пішов.
Наступний вечір був вогкий, а потім дощило всю ніч до світанку; і коли вранці я стала обходити дім, мені впало в око, що вікно в хазяїна розчинене і дощ ллє просто в кімнату. Отже, він не може лежати в ліжку, подумала я; а то змок би до нитки. Він уже встав або вийшов. Та я не зчинятиму ґвалту — зайду сміливо і подивлюся.
Успішно відімкнувши двері іншим ключем, я підбігла до ліжка, бо в кімнаті не було нікого, хутко розсунула панелі і зазирнула досередини. Містер Гіткліф був там — лежав горілиць у ліжку. Його очі зустріли мене таким гострим і лютим поглядом, що я здригнулась; а він начебто посміхався. Я не могла повірити, що він мертвий — проте його лице та шию омивав дощ, ліжко було залите водою, а він лежав нерухомо. Віконниця, розгойдуючись туди й сюди, здерла шкіру на його руці, покладеній на підвіконня. Та кров не цебеніла з рани, і коли я її торкнулася, то вже більше не мала сумніву: він був мертвий і вже закляк.
Я причинила вікно, прибрала з лоба його довге чорне волосся і спробувала склепити йому очі, щоб погасити їхній страшний, наче живий, жагучий погляд, перш ніж іще хтось його побачить. Але очі не заплющувалися — вони ніби глузували з моїх зусиль, і розтулені вуста і гострі білі зуби насміхалися також! У новому нападі страху я покликала Джозефа. Джозеф причовгав нагору і здійняв галас, але рішуче відмовився торкатись небіжчика.
— Чорт прибрав його душу, — волав він, — то, про мене, А хай бере і те, звідки її витяг! Ет, щириться: аж страх дивитись! — і старий грішник і собі глузливо вишкірився. Мені здавалося, що він, того й жди, втне гопки навколо ліжка; але він, опанувавши себе, став навколішки, молебно звів руки і почав славословити Всевишнього за те, що законний хазяїн і давній рід поновлені у своїх правах.