Містер Грін одразу ж прибрав до рук усе і всіх. Звільнив усіх слуг, окрім мене. Він так ревно запосівся до своєї новоявленої влади, що наполягав, аби Едгара Лінтона поховали не поруч із його дружиною, а в церкві, у родинному склепі. Але воля покійного була беззастережно висловлена в заповіті, і я привселюдно оголосила це у відповідь на таке самочинство. З похованням не поспішали. Катрині — тепер місіс Лінтон Гіткліф — було дозволено лишитись у Грейнджі, поки тіло її батька лежатиме в домі.
Дівчина розповіла мені, що її розпач усе ж таки розчулив Лінтона і той наважився піти на ризик, щоб її звільнити. Вона чула, як мої посланці сперечалися біля дверей, і зрозуміла, що їм відповів Гіткліф. Через це Катрину охопив відчай. Лінтон після того, як я пішла, просиджував у маленькій вітальні і, геть заляканий, згодився поцупити ключ, поки ці батько знову не піднявся нагору. Він умів тишком відмикані ти й замикати двері, а коли надійшов час іти спати, він попросився ночувати в Гортона, і йому відразу ж дозволили. Катрина утекла ще вдосвіта. Вона не насмілилася вийти через двері, боячись сполохати собак, натомість вирішила скористатися вікном у якомусь із порожніх приміщень — і, на щастя, потрапила до материної кімнати, а там легко вилізла у вікно і спустилася на землю по ялині, що росла неподалік. А її спільник тяжко потерпів за своє посібництво, дарма що відчайдушно відбріхувався.
Розділ двадцять дев'ятий
У вечір після похорону ми з панянкою сиділи в бібліотеці, охоплені сумними розмислами — а одна і невтішним сумом — за нашою втратою, і гадали про похмуре наше майбутнє.
Ми тільки-но дійшли згоди, що Катрині щонайбільше дозволять і далі жити у Грейнджі,— принаймні за життя Лінтона; може, і йому дадуть оселитися тут разом із нею, а мене залишать економкою. Така розв'язка була занадто гарною, щоб на неї сподіватися, та все ж я не втрачала надії і вже заздалегідь раділа, що залишусь у рідному домі, при службі, та, що найголовніше, при моїй любій панянці. Коли раптом до кімнати вбіг слуга — один із тих, хто вже були звільнені, та ще не встигли залишити дім, — і сказав, що "бісів Гіткліф" прямує подвір'ям; то чи не замкнути двері перед його носом?
Навіть якби нам вистачило нерозважливості віддати такий наказ, то забракло б на це часу: Гіткліф, не обтяжуючи себе надмірними люб'язностями, вважав зайвим постукати у двері чи сповістити про свій прихід. Він був хазяїном і скористався хазяйським правом входити у дім, не питаючи дозволу. Зачувши наші голоси, він пройшов просто до бібліотеки, спровадив служника геть і зачинив по собі двері.
Це була та сама кімната, куди його запросили як гостя вісімнадцять років тому. Той самий місяць світив у вікно, а за вікном широчів той самий осінній краєвид. Ми ще не запалювали свічки, але в кімнаті все було видно, навіть портрети й на стіні: чарівне личко місіс Лінтон, приємне обличчя її чоловіка. Гіткліф підійшов до вогнища. Він також не змінився з роками. І він виглядав так само, лиш його смагляве обличчя трохи змарніло і здавалося більш вивершеним, а постать — кремезнішою; оце й уся відмінність. Катрина, побачивши його, схопилася з місця.
— Стійте! — він схопив дівчину за руку. — Досить із вас однієї втечі! Куди вам іти? Я прийшов одвести вас додому, і сподіваюся, ви будете слухняною донькою і не станете підмовляти мого сина до подальших переступів. Я навіть не міг вигадати для нього належної кари, коли дізнався про його участь у цій історії. Він — мов павутинка, тремтить від одного доторку, та ви по його очах зрозумієте, що він своє отримав сповна! Позавчора ввечері я привів його вниз, всадовив на стілець і більше не чіпав; Гортона я відіслав геть, тож ми залишились удвох. За дві години я покликав Джозефа, щоб він відніс Лінтона нагору. Відтоді моя присутність навіює йому такий жах, наче він бачить привида; я думаю, він часто бачить мене і тоді, коли поруч мене немає. Гортон каже, що він просинається і кричить уночі десь із годину, як не більше, і кличе вас захистити його від мене; і, дорогий він вам чи ні, а ви до нього підете. Віднині ви дбатимете про свого чоловіка — я передаю його у ваші руки.
— А чом би вам не дозволити Катрині лишитися тут, — втрутилась я, — і не відіслати містера Лінтона до неї? Ви ж їх ненавидите, отже, й не скучите за ними; для вашого нелюдського серця вони — лише осоружний тягар.
— Я збираюся здати Грейндж в оренду, — відповів він, — а своїх дітей залишити при собі. До того ж ця крихітка має відробляти свій хліб. Я не збираюся тримати її в розкошах та неробстві, коли Лінтон помре. Отже покваптесь і збирайте речі — не змушуйте мене застосувати силу.
— Я піду, — мовила Катрина. — Лінтон — єдиний, кого мені лишається любити, і хоч ви робили все, що могли, щоб він став ненависним мені, а я — йому, ви не примусите нас зненавидіти одне одного! І спробуйте тільки заподіяти йому кривду, коли я поруч. Залякати мене вам не вдасться! У — На словах ви виявляєте чудеса хоробрості,— відповів Гіткліф. — Але я не настільки вас люблю, щоб чіпати його; ви з ним спізнаєте лиха. І не я зроблю його ненависним для вас — це зробить його чудовий характер. Він зараз злий як шершень через вашу втечу та її наслідки. Не ждіть од нього подяки за вашу шляхетну відданість. Я чув, із яким красномовством він описував Зіллі, що б він зробив, якби був таким дужим, як я. Потрібні для цього нахили він має, а слабкість лише зробить його винахідливішим.
— Я знаю, що в нього поганий характер, — відповіла Кеті,— адже він ваш син. Але я рада, що можу його простити, адже знаю, що він любить мене, а за це я люблю його. Містере Гіткліф, у вас немає нікого, хто б вас любив, і скільки б ви не намагалися зробити нас нещасними, нас втішатиме думка, що ваша жорстокість породжена вашими стражданнями. Ви Ж нещасний, так? Самотній, мов диявол, і такий же заздрісний. Ніхто вас не любить, і ніхто не заплаче над вами, коли ви помрете. Не хотіла б я бути на вашому місці!
Дівчиною заволоділа похмура зловтіха. Вона ніби вирішила дорівнятися до своїх майбутніх родичів і насолоджуватися горем своїх ворогів.