— Тоді випустіть Неллі, хай вона скаже татові, що зі мною все гаразд! — крикнула Катрина крізь сльози, — або повінчайте нас зараз же! Бідний тато! Неллі, він подумає, що ми заблукали. Що ж нам робити?
— Ну, це на нього не схоже. Він подумає, що вам набридло доглядати за ним і ви втекли, аби трохи розважитись, — мовив Гіткліф. — Ви не зможете заперечити, що увійшли до мого дому з власної згоди, всупереч його забороні. Цілком природним є й те, що вам у вашому віці хочеться побавитись, а не скніти біля ліжка хворого, який вам усього лише батько. Катрине, його щасливе життя скінчилося того дня, коли почалося ваше. Він, я гадаю, проклинав вас за те, що ви з'явилися на світ (принаймні я вас за це проклинав), і буде тільки справедливо, якщо він прокляне вас, ідучи з цього світу. Я охоче його підтримаю. Я не люблю вас. Чого б я мав вас любити? Годі, не плачте. Наскільки я розумію, це і так буде вашим постійним заняттям у майбутньому, якщо тільки Лінтон не винагородить вас за інші втрати; ваш проникливий батько начебто вважає, що він до цього здатний. Його листи, сповнені порад і напучувань, неабияк мене розважали. В останньому посланні він закликає мого любого синочка піклуватися про його кохану доцю і бути добрим до неї, коли вона йому дістанеться. Бути турботливим і добрим — це по-батьківськи. Але Лінтон спрямовує весь свій невичерпний запас доброти лише на самого себе. З нього вийшов чудовий малий тиран. Він візьметься замучити скільки завгодно котів, якщо їм вирвуть зуби і затуплять кігті. Ви зможете розповісти його дядькові кілька цікавих історій про його добросердість, коли повернетеся додому, будьте певні!
— От щодо цього ви маєте рацію! — мовила я. — Поясніть їй, яка вдача у вашого сина! Покажіть, у чому він подібний до вас, і тоді, сподіваюся, міс Кеті двічі подумає, перш ніж виходити заміж за василіска!
— Я не надто повстаю проти того, щоб говорити зараз про його прегарний характер, — відповів він. — Вона все одно мусить або прийняти його таким, як він є, або лишитися в ув'язненні разом із тобою, поки твій хазяїн не помре. Я можу тримати вас під замком таємно від усіх. А якщо сумніваєшся, можеш намовити її взяти назад своє слово — і тоді матимеш змогу в цьому впевнитися!
— Я не візьму назад свого слова, — мовила Катрина. — Я вийду заміж за Лінтона зараз же, якщо після цього мені дозволять повернутися до Трашкрос-Грейнджу. Містере Гіткліф, ви жорстока людина, але не диявол, і ви не захочете, щоб я була нещасна довіку лише через вашу ницість. Якщо тато вирішить, що я покинула його зумисне, і помре раніше, ніж я повернуся, — як мені після цього жити? Я вже не плачу. Але я стаю перед вами на коліна — і стоятиму так, і не відведу очей од вашого обличчя, поки ви не подивитеся на мене! Ні, не відвертайтесь! Дивіться! Ви не побачите нічого, що могло б вас розгнівати. Я не хочу вас ненавидіти. Я не серджуся, що ви мене вдарили. Ви ніколи нікого в житті не любили, дядьку? Ніколи! О, згляньтеся хоч раз! Я так страждаю, що ви не можете мене не жаліти!
— Приберіть від мене ваші чіпкі пальці і вставайте, поки не отримали стусана! — гаркнув Гіткліф, грубо відштовхнувши її. — Краще б мене оповила гадюка. Чого ви в біса чіпляєтеся до мене? Ви мені огидні!
Він гидливо стенув плечима, здригнувся, наче від непереборної відрази, і відкинувся назад у кріслі, коли я скочила з місця, вже ладна кинутись на нього з прокльонами. Але він обірвав мене на першому ж слові, попередивши, що мого другого слова буде досить, аби мене замкнули в іншій кімнаті.
Все довкола вже почали огортати сутінки. Ми почули й якісь голоси біля садової брами. Хазяїн поспішив вийти; він тримав себе у руках, а от ми — ні. Розмова тривала дві-три А хвилини, потім він повернувся.
— Я подумала, що це ваш кузен Гортон, — мовила я до Катрини. — Якби він прийшов! Хтозна, може, він стане на наш бік?
— Це були троє слуг із Трашкрос-Грейнджу, яких послали вас розшукувати, — відказав Гіткліф, зачувши мої слова. — Вам слід було б відчинити вікно й кричати; та я ладен заприсягтися, наша крихітка тільки рада, що не зробила цього. Вона рада, що мусить лишитися — то вже я певен!
Ми скрушно заквилили, почувши, який утратили шанс. Своє горе нам дозволили виливати до дев'ятої вечора. Потім Гіткліф звелів нам піднятися через кухню нагору, до кімнати Зілли, і я прошепотіла Катрині, щоб вона скорилася: може, нам вдасться вилізти у вікно чи видертись на горище, а звідти — на дах. Проте вікно виявилося таким само вузьким, як унизу, а скористатися драбиною, що вела крізь душник на горище, ми не встигли, бо нас знову замкнули в кімнаті. Ми так і не лягли спати. Катрина нерухомо застигла біля вікна і тоскно чекала ранку; раз у раз вмовляючи її лягти спочити, я чула у відповідь лише глибокі зітхання. Сама я влаштувалася у кріслі-гойдалці, жорстоко картаючи себе за свої численні переступи, які — принаймні так мені тоді здавалося — спричинилися до усіх нещасть моїх хазяїв. Зараз я думаю, що причиною було не це; але так мені уявлялося тієї жахливої ночі. І самого Гіткліфа я вважала менш винним, ніж себе.
О сьомій годині він прийшов до нас і спитав, чи встала міс Лінтон. Вона кинулася до дверей і вигукнула: "Так!"
— То ходіть сюди, — він одчинив двері й витяг Катрину за поріг. Я підвелася, щоб іти за нею, але він знов повернув ключ у замку, тож довелося вимагати, щоб мене випустили.
— Будь терплячою, — відповів він. — Скоро принесуть сніданок.
Я гамселила по стінах і люто шарпала двері. Катрина спитала, чому мене досі тримають під замком. Гіткліф відповів, що мені доведеться почекати ще годину, і вони пішли. Я чекала і дві години, і три, а потім почула кроки — але то був не Гіткліф.
— Я вам приніс попоїсти, — долинуло з-за дверей.
За ними я побачила Гортона, завантаженого такою кількістю харчів, що мені б вистарчило на цілий день.
— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені тацю.
— Зачекайте хвилиночку, — почала я.
— Нє-а, — буркнув він і вийшов із кімнати, глухий до моїх благань зупинитися.
Я перебувала в ув'язненні цілий день і всю наступну ніч; і ще один день, і ще… П'ять ночей і чотири дні я сиділа там, не бачачи нікого, крім Гортона, який приходив щоранку. А наглядач із нього був зразковий — похмурий і німий, і глухий до будь-якої спроби пробудити в ньому почуття справедливості чи співчуття.