— Що таке, люба? Ти забилася? — спитав він. Його погляд і тон переконали її, що то не він сплюндрував її святиню.
— Ні, тату, — видихнула вона. — Неллі! Неллі! Ходімо нагору — мені зле!
Я підкорилась і вийшла разом із нею.
— О Неллі! Це ти їх узяла, — почала вона одразу, ставши навколішки, ледве ми замкнулися з нею вдвох. — Ой, віддай їх мені, Неллі, і я більш ніколи, ніколи не буду! Не кажи татові. Ти ж іще не казала йому, Неллі? Скажи, що ні! Я вчинила дуже погано, та більше цього не буде!
З величною суворістю я наказала їй встати.
— Так, — мовила я, — міс Катрино, ви, здається, дуже далеко зайшли: цього справді слід соромитися! Купа мотлоху, який ви, певно, вивчаєте на дозвіллі; слово честі, його варто було б надрукувати! А що подумає ваш батько, коли я ознайомлю його з цим красним письменством? Я нічого ще не показувала, але не думайте, що я буду зберігати ваші сміховинні секрети. Ой, який сором! Це ж, звісно, ви розпочали цю історію: я певна, панич Лінтон і не додумався б до такого.
— Ні! Це не я! — схлипувала Катрина так розпачливо, наче в неї розривалося серце. — Я не думала, що покохаю його, поки…
— Покохаєте! — вигукнула я, вимовивши це слово з такою насмішкою, на яку лише була здатна. — Оце кохання!! Чи ви таке чули, людоньки добрі? Тоді чого б мені не покохати мірошника, що раз на рік приїздить до нас по зерно? Лепське кохання, нівроку! Ви ж за все життя години чотири бачили панича Лінтона! Ну, годі; я понесу цей непотріб до бібліотеки.
Побачимо, що скаже про таке кохання ваш тато.
Вона підстрибнула, щоб вихопити в мене безцінні листи, та я тримала їх над головою. Тоді посипалися палкі благання ці їх спалити, зробити з ними що завгодно, тільки не показувати татові. Й оскільки насправді мені більше хотілося розсміятись, ніж сварити її,— бо я вбачала в цьому лише дівочі дурощі,— я зрештою послабила натиск і спитала:
— Якщо я погоджусь їх спалити, ви дасте мені слово більшу ніколи не посилати й не одержувати ні листів, ні книжок (бо я бачу, ви й книжки йому посилали), ні локонів, ні перстеників, ні іграшок?
— Ми не посилаємо іграшок! — вигукнула Катрина; гордість пересилила зніченість.
— Отже, відтепер — взагалі нічого, моя леді,— провадила я. — Якщо ви не даєте слова, я іду.
— Даю, Неллі! — скрикнула вона, хапаючи мене за рукав. — Кидай їх у вогонь, кидай зараз же!
Та коли я взялася розгрібати кочергою жар, виявилося, що така жертва їй не до снаги: вона щиро благала, щоб я зберегла хоч один-два листи.
— Хоча б два, Неллі! На згадку про кузена Лінтона!
Я розв'язала свій вузлик і почала кидати листи у вогонь один по одному, і полум'я, враз зайнявшись, потяглося вгору.
— Один я все-таки збережу! Ти жорстока! — видихнула вона і, голіруч сунувшись у вогонь та обпікаючи пальці, вихопила кілька обгорілих аркушів.
— Дуже добре; а решти вистачить, аби показати вашому татові! — мовила я, ховаючи вцілілі листи у вузлик, і знову повернулася до дверей.
Вона жбурнула свої обпалені аркуші у вогонь і махнула рукою, наказуючи мені продовжувати мою чорну справу. її було завершено; я посовала кочергою в попелі та присипала його ковшем вугілля. Катрина мовчки, сповнена гіркої образи, пішла до себе. Я спустилася вниз — сказати хазяїнові, що панянці вже краще, та, про мене, їй слід трохи полежати. До обіду вона не виходила, а з'явилася лише до чаю — бліда, з почервонілими очима і дивно збайдужіла до всього довкола. Вранці я сама відповіла на листа коротенькою цидулкою: "Панича Лінтона Гіткліфа просять більше не надсилати листів до й міс Катрини Лінтон, оскільки вона їх не прийматиме". І відтоді той хлопчик приходив до нас із порожніми кишенями.
Розділ двадцять другий
Збігло літо, а за ним і рання осінь. Михайлів день минув, але жнива того року були пізніми, і деякі наші поля стояли ще незжаті. Містер Едгар Лінтон та його донька часто ходили подивитись на женців. На обжинки вони лишилися в полі до темноти, і позаяк день був холодний і вогкий, хазяїн застудився; хвороба перекинулася на легені і, майже не відпускаючи, тримала його вдома всю зиму.
Бідолашна Кеті, розпрощавшись зі своїм маленьким романом, посмутніла й замкнулася в собі, тому батько наполягав, щоб вона менше читала і частіше виходила на свіже повітря. Але він більше не міг ходити на прогулянки разом із нею, і я вважала за свій обов'язок її супроводжувати. Невтішна заміна! Я могла вкраяти від своїх цілоденних клопотів лише години зо дві, до того ж моє товариство було для неї далеко не таким жаданим, як батькове.
Якось по обіді, в жовтні чи на початку листопада — день був свіжий і вологий, на стежках шурхотіло мокре опале листя, а холодну небесну блакить заступали темно-сірі хмари, що стрімкою навалою рушили з заходу і загрожували рясним дощем, — я попросила Кеті відкласти прогулянку, бо не сумнівалася, що буде злива. Вона не згодилась, і я знехотя надягла пальто і взяла парасольку, щоб пройти з нею по алеї до паркової брами: цю сумну прогулянку вона обирала завжди, коли їй бувало тяжко на серці. Смуток напосівся на неї відтоді, як містеру Едгару стало гірше. Він не зізнався в цьому, та ставав усе мовчазнішим, обличчя в нього було незвично похмурим, і ми з нею розуміли, що є тому причиною. Міс Кеті тоскно простувала вперед; тепер їй уже не хотілося ні бігати, ні стрибати, дарма що холодний вітер наче підбурював пуститися з ним наввипередки. І час від часу я бачила, що вона підводить руку і змахує щось зі щоки. Я озиралася довкола, шукаючи, чим би її хоч трохи розважити. Край дороги здіймався високий крутий схил, за який намагалися У зачепитися випнутим корінням кущики ліщини та кволі падубки. Ґрунт на ньому був надто крихким, і, скоряючись невпинним вітрам, деревця зросли похиленими до землі. Влітку міс Кеті залюбки вилазила по такому стовбуру й сиділа в гіллі, гойдаючись за двадцять футів від землі, а я, замилувана її спритністю та дитячою нерозважливістю, все ж вважала за необхідне насваритися на неї щоразу, як побачу її так зависоко, але не надто суворо, щоб справді змусити її спуститись. Вона могла з обіду до чаю пролежати у своїй вітряній колисці й не робити нічого — тільки наспівувати старовинні пісні, якими я колисала її в дитинстві, та дивитися на своїх сусідів-птахів, що годували пташенят і навчали їх літати; або ніжилася в замріяній напівдрімоті, заплющивши очі, така щаслива, що й не описати словами.