— Вона покинула все це під впливом власної ілюзії,— відповів він, — вбачаючи в мені романтичного героя, і чекала, що я буду безмежно поблажливий до неї у своїй лицарській відданості. її навряд чи можна вважати тверезо мислячою істотою — так уперто вона створює у своїй уяві мій фантастичний образ і робить усе, аби зберегти свої виплекані враження, які не мають нічого спільного з дійсністю. Та віднедавна вона, здається, почала пізнавати мене краще: я вже не бачу дурнуватих посмішок та гримас, що так дратували мене спочатку, і безглуздої нездатності збагнути, що я висловлюю їй свої думки щодо її безтямної пристрасті і неї самої цілком щиро. їй знадобилося докласти неймовірних розумових зусиль, аби У здогадатися, що я її не люблю. Іноді мені здавалося, що їй так і не вдасться цього втовкмачити! Та вона й справді бідна на розум: сьогодні вранці оголосила, як дивовижну новину, що я таки спромігся пробудити в ній ненависть! Справжній Геркулесів подвиг, запевняю тебе! Якщо я справді досягнув цього, мені є чим пишатись! Але чи можу я довіряти твоєму зізнанню, Ізабелло? Ти певна, що ненавидиш мене? І якщо я лишу тебе саму на півдня, ти, зітхаючи та підлещуючись, не підповзеш до мене знов? Звісно, їй кортить, щоб я при тобі удавав саму ніжність: сувора правда ранить її гордість, коли її бачить хтось інший. Але мене не хвилює, чи хтось у світі знає про те, що пристрасть тут була лише з одного боку; і я ніколи не брехав їй щодо цього. Вона не може звинуватити мене в ані найменшому вияві ніжності, який був би несправжнім. Перше, що вона побачила, коли ми покинули Грейндж, — це як я повісив її цуценятко; а коли вона стала благати за нього, то перше, що почула у відповідь, було моє бажання повісити будь-кого, хто належить до її дому, крім однієї істоти, — либонь, тут їй здалося, що цей виняток — вона. Але жорстокість не викликає в неї огиди: смію думати, в глибині душі вона нею захоплюється — якщо це не загрожує її власній дорогоцінній особі! Ну, хіба то це не повний абсурд, не чистісінький ідіотизм, коли такій жалюгідній, запопадливій, убогій розумом істотці примарилося, ніби я можу її покохати? Скажи своєму хазяїнові, Неллі, що я ніколи в житті не зустрічав створіння, нікчемнішого за його сестру. Вона може зганьбити навіть ім'я Лінтонів; іноді мені просто бракувало винахідливості, щоб вигадати для неї нові випробування, після яких вона все ж таки плазуватиме переді мною! Але скажи йому також, що його братнє й справедливе серце може лишатися спокійним: я чиню строго в межах закону. Досі я утримуюся від того, й щоб дати їй хоча б найменший привід вимагати розлучення; і навіть більше — їй не доведеться звертатися по чиюсь допомогу, щоб розлучитися зі мною. Якщо вона бажає піти — будь ласка: необхідність терпіти її поруч не можна переважити навіть тим задоволенням, яке отримуєш від її тортур!
— Містере Гіткліф, — мовила я, — це балачки божевільного; ваша дружина, мабуть, теж у цьому переконалася, і лише з цієї причини досі вам поступалась. Але тепер, коли ви кажете, що вона може піти, вона, без сумніву, скористається з цієї пропозиції. Ви ж не настільки зачаровані ним, мем, аби залишитися тут із власної волі?
— Стережися його, Неллі! — розгнівано зблиснувши очима, відповіла Ізабелла; їхній вираз не лишав сумнівів стосовно успішності намагань її чоловіка збудити до себе ненависть. — Не вір жодному його слову! Він брехливий диявол, чудовисько, а не людина! Він і раніше казав, що я можу піти від нього, і якось я вдалася до такої спроби, але повторити її не наважусь! Тільки чуєш, Неллі, пообіцяй мені, що не перекажеш ані слова з його бридкої балаканини моєму братові або Катрині. Що б він не вдавав із себе, він прагне одного — довести Едгара до відчаю; він каже, що одружився зі мною лише для того, щоб здобути владу над ним. Але він її не здобуде — скоріше я помру! Я лише сподіваюся — я молю про це Бога, — що він забуде свою диявольську обачливість і вб'є мене! Єдина втіха, що мені лишилася, — це померти або побачити мертвим його!
— Ну, я думаю, цього досить, — сказав Гіткліф. — Якщо тебе викличуть до суду, ти пригадаєш ці слова, Неллі! І придивися до її обличчя: вона майже дійшла до того стану, який мене вдовольнить. Ні, Ізабелло, ти зараз не відповідаєш за себе; і, як твій законний опікун, я мушу про тебе дбати — хоч би яким осоружним був мені цей тягар. Іди нагору; мені треба дещо сказати Неллі Дін віч-на-віч. Ні, не сюди: я сказав, нагору! Он де двері нагору, маленька!
Він схопив її та виштовхав із кімнати, а повернувшись, пробурмотів:
— У мені нема співчуття! Нема! Що більше звивається хробак, то дужче хочеться його розчавити! Це просто якийсь душевний свербіж, і я роз'ятрюю виразку, щоб посилити біль.
— А ви хоч розумієте, що значить слово "співчуття"? — вигукнула я, поспіхом вдягаючи капелюшок. — Ви хоч раз у житті його відчули?
— Облиш! — перервав він, бачачи, що я збираюся йти. — Ти ще нікуди не йдеш. Слухай, Неллі: або я вмовлю тебе добром, або примушу силою — але ти допоможеш мені побачитися з Катриною, до того ж негайно. Присягаюсь, я не задумав лихого: я не бажаю здіймати галасу чи кривдити містера Лінтона; я лише хочу дізнатись від неї самої, як вона себе почуває й чому захворіла, і спитати, чи можу хоч щось зробити для неї. Минулої ночі я пробув у вашому саду шість годин — і сьогодні вночі прийду знов; і приходитиму щоночі й щодня, поки не трапиться нагоди увійти в дім. Якщо мене зустріне Лінтон, я не вагаючись звалю його з ніг і вмить зроблю так, що він не оговтається, поки я лишатимусь у будинку. Якщо ж він нацькує на мене слуг, я зможу пригрозити їм оцими пістолетами; та хіба не краще буде запобігти моєму зіткненню з ними або з хазяїном? Це ж для тебе так легко! Я дам тобі знати, коли прийду, і ти непомітно впустиш мене, тільки-но Катрина лишиться сама, і будеш стояти на сторожі, поки я не піду звідти. Хай це не обтяжує твого сумління: ти відвернеш біду.
Я опиралася, не бажаючи підводити господаря, якому прислуговую, і зауважила, що з його боку буде жорстоко й себелюбно порушувати спокій місіс Лінтон заради вдоволення власної примхи.