— Сідайте, сер, — зрештою обізвався хазяїн. — Місіс Катрина Лінтон, на згадку про давні часи, бажає, щоб я влаштував вам гостинний прийом; і звичайно, я завжди радий, коли для неї робиться щось приємне.
— Я теж, — відповів Гіткліф, — особливо якщо беру в ньому участь. Я охоче посиджу у вас годину-дві.
Він сів навпроти Катрини, що невідривно дивилася на нього — так, наче боялася, що він знову щезне, варто їй відвести погляд. Він лише зрідка зводив на неї очі, час від часу швидко позираючи у її бік, і здавалося, йому цього досить. Та він отримував такі ж самі погляди у відповідь, і в його очах щоразу ясніше відбивалася нічим не затьмарена насолода, яку він пив із її погляду. Вони були надто захоплені одне одним і власною взаємною насолодою, аби відчувати якусь ніяковість. Та містер Едгар був аж ніяк не в захваті. Він зблід із прикрощів і ледь зміг стриматися, коли його жінка, підвівшись, пройшлася по килимі та знов схопила Гіткліфа за руки — і розсміялась, наче не тямлячи себе.
— Завтра це здаватиметься мені сном! — вигукнула й вона. — Я не зможу повірити, що бачила тебе, і торкалася тебе, і говорила з тобою знову. І все ж таки, лихий чоловіче, А ти не заслуговуєш на такий гостинний прийом. Зникнути — і не подавати жодної ознаки життя три роки, і ніколи не згадувати про мене!
— Я згадував про тебе трохи більше, ніж ти про мене, — пробурчав він. — Я почув, що ти вийшла заміж, Кеті, і, стоячи отам унизу, на подвір'ї, міркував ось як: тільки раз погляну тобі в лице — щоб побачити на ньому подив та вдавану радість, потім розквитаюся з Гіндлі. а тоді, випередивши правосуддя, сам виповню над собою вирок. Коли ж побачив, як щиро ти мені радієш, ці думки вилетіли в мене з голови; та остерігайся коли-небудь зустріти мене по-іншому! Ні, ти не проженеш мене знову. Тобі справді було мене шкода, справді? Та й недарма: я тяжко боровся з гіркою долею, відтоді як востаннє почув твій голос. Ти мусиш мене простити, бо я боровся тільки за тебе!
— Катрино, якщо ми не збираємося пити холодний чай, прошу до столу, — втрутився Едгар Лінтон, намагаючись витримати свій звичайний тон та потрібну міру люб'язності. — Містер Гіткліф має ще здійснити далеку подорож — де б він не ночував; а мені хочеться пити.
Вона почала розливати чай, на дзвінок прийшла міс Ізабелла; посунувши їм стільці, я вийшла з кімнати. Все чаювання не тривало й десяти хвилин. Чашка Катрини так і лишалася порожньою: вона не могла ні їсти, ні пити. Едгар налив собі чаю у блюдце та відсьорбнув трошки. їхній гість цього вечора не схотів затримуватися ні на годину. Коли він зібрався йти, я спитала, чи він іде не до Гімертона.
— Ні, до Буремного Перевалу, — відповів він. — Містер Ерншо запросив мене, коли я завітав до нього вранці.
Містер Ерншо запросив його! І він завітав до містера Ернці шо! Ці слова не давали мені спокою й потому, як він пішов. Чи не вдався він до хитрощів, аби, прибувши до нас знову, чинити зло під маскою дружби? Я міркувала: десь у глибині душі в мене жевріло передчуття, що краще б нам було більше 3 ніколи його не бачити.
Опівночі, ледве задрімавши, я прокинулася: місіс Катрина Лінтон прослизнула до моєї кімнати, сіла поруч на ліжку і розбудила мене, легенько смикнувши за волосся.
— Я не можу спати, Неллі,— сказала вона, ніби виправдовуючись.— І хочу, щоб хто-небудь розділив мою радість!
Едгар нудиться, бо я радію з того, що нецікаве для нього: він не хоче й слова вимовити, а як розтулить рота, то лише для нудних докорів; і ще він сказав, що я жорстока й себелюбна, якщо набридаю йому з балачками, коли він нездужає і хоче спати. Він завжди вдає, ніби нездужає, якщо йому не догодити! Я сказала кілька схвальних слів про Гіткліфа, а він — чи то від головного болю, чи від заздрощів — почав хлипати! Тоді я встала й пішла від нього.
— Який сенс нахваляти перед ним Гіткліфа? — відповіла я. — Вони ще хлопцями не терпіли один одного, і Гіткліфові було б так само прикро слухати, як хвалять вашого чоловіка; такою вже є людська натура. Не кажіть містерові Лінтону про Гіткліфа, якщо не бажаєте, щоб між ними вибухнула відверта сутичка!
— Але ж хіба це не свідчить про його слабкість? — наполягала вона. — Я, наприклад, не заздрісна: мені не прикро, що в Ізабелли таке яскраве руде волосся й біла шкіра, і що вона така елегантна, і що вся сім'я так залюблена в неї. Навіть ти, Неллі,— коли ми з нею часом сперечаємося, ти завжди на боці Ізабелли; а я поступаюся, мов нерозумна мати: кажу їй "моя люба" й підлещуюся, щоб вона змінила гнів на милість, її братові приємно бачити, що ми з нею такі любі подруги, а мені приємно його порадувати. Але вони дуже схожі: вони — розбещені зіпсовані дітлахи і вважають, ніби світ створений задля того, щоб вдовольняти їхні примхи. І хоч я догоджаю обом, гадаю, що добра прочуханка була б для них зовсім не зайвою!
— Ви помиляєтеся, місіс Лінтон, — мовила я. — Це вони А панькаються з вами: я собі уявляю, що б тут почалося, якби вони не робили цього. Ви потураєте їм у дрібницях, поки їхній головний клопіт — виконувати кожне ваше бажання. Та зрештою хтось переважить, щось виявиться однаково важливим для обох сторін; і тоді ті, кого ви звете слабкими, почнуть дуже вперто відстоювати свої права.
— І тоді ми зітнемося не на життя, а на смерть, так, Неллі? — підхопила вона, сміючись. — Ні! Кажу тобі, я так вірю у любов Лінтона, що мені здається, я могла б його вбити — а він би покірно прийняв смерть від моєї руки.
Я порадила їй тим паче цінувати його почуття.
— Я й ціную, — відповіла вона, — але якби він ще не впадав у відчай через усілякі дрібниці! Мов мала дитина! І замість того, щоб ремствувати, коли я сказала, що Гіткліф тепер гідний будь-чиєї поваги і найперший джентльмен у наших краях вважатиме за честь стати його другом, він мав би сам це визнати — і радіти за нього! Він мусить звикнути до Гіткліфа — так само як і полюбити його! Гіткліф має всі підстави його ненавидіти — і, однак, поводився прегарно!
— А як вам подобається його прихід до Буремного Перевалу? — спитала я. — Чи то він справді так невпізнанно й у всьому змінився! Оце по-християнському — простягати дружню руку до своїх ворогів!