Буремний перевал

Страница 2 из 100

Эмили Бронте

Одного разу, відпочиваючи на морі, я випадково зустрів чарівне створіння. В моїх очах це була справжня богиня — доти, доки не помітила мого захоплення. Я ніколи не висловлював своїх почуттів, та якби погляди могли говорити, і дурний здогадався б, що мене поцілив Купідон. Аж ось вона це збагнула й відповіла мені найпалкішим поглядом, який тільки можна уявити. І що ж я зробив? Соромно зізнатись, але я замкнувся в собі, як равлик у своїй мушлі; на кожний погляд я реагував дедалі холодніше, аж поки бідна дівчина не засумнівалася у своєму чутті й, ніяковіючи від власної помилки, переконала матір поїхати геть. Таким чином я здобув собі репутацію безсердечної людини, і наскільки це незаслужено, відомо лише мені.

Я вмостився коло вогню, навпроти місця хазяїна, і, щоб й порушити мовчанку, намірився попестити собачу матір-героїню. Вона покинула собачат і хижо підкралася до мене з тилу, шкірячи білі заслинені ікла. Мої рухи спровокували протяжне гортанне гарчання.

— Ви б краще не чіпали собаки, — в тон із нею роздратовано кинув містер Гіткліф, втихомирюючи тварину ударом ноги. — Вона до люб'язностей не звикла, своїх домашніх улюбленців розбещуватимете.

Потім, підійшовши до бічних дверей, прокричав знову:

— Джозефе!

У відповідь із глибин погребу долинуло невиразне бурмотіння. Джозеф, очевидячки, виконувати доручення не поспішав. Довелося господареві самому спуститися вниз, залишивши мене віч-на-віч із кровожерним собацюрою та ще кількома грізного вигляду вівчарками, які ревно стежили за кожним моїм порухом. Я аж ніяк не горів бажанням втрапити їм на обід, тож сидів нерухомо. Але вирішивши, що пси навряд чи зрозуміють мої невербальні сигнали, я на свою біду почав їм підморгувати і кривлятися. Якась із моїх гримас так пройняла матір-героїню, що вона з люттю кинулася на мене. Я штовхнув її назад і швидко відгородився столом. Це підняло на ноги всю зграю, і з півдесятка чотириногих демонів усіх можливих розмірів повискакували зі своїх лігвищ на середину кімнати. Об'єктом їхньої ненависті виявилися мої нижні кінцівки і поли одягу. Відбиваючись щосили від найбільших супротивників (якщо тільки можна відбиватися щосили кочергою), я був змушений прикликати кого-небудь на допомогу.

Підійматися з погребу містер Гіткліф і його слуга не дуже-то й квапилися; не думаю, що вони хоч трохи пришвидшили ходу, почувши нагорі шалений галас. На щастя, підоспіла д одна з куховарок — огрядна жіночка у підіткнутому фартусі, з ці закасаними рукавами і розпашілим обличчям. Вона кинуласяв епіцентр нашої битви, розмахуючи сковорідкою, і, воюючи цією зброєю, а до того ж іще і язиком, втихомирила бурю, наче за помахом чарівної палички. Кухарка вже важко віддихувала, коли на сцену виступив хазяїн.

— Якого чорта? — гукнув він, так зирнувши на мене, що я міг цього не стерпіти після такого негостинного прийому.

— Дійсно, якого чорта? — буркнув я. — Ваші тварюки гірші за одержимих дияволом свиней із євангельської притчі! Краще ще б ви залишали своїх гостей наодинці з навалою тигрів!

— Вони не займають гостей, які нічого не чіпають, — зазначив господар, посунувши стіл на місце і поставивши переді мною пляшку вина. — Собаки поводяться правильно, вони мають бути насторожі. Вип'єте склянку вина?

— Ні, дякую.

— Не покусали, ні?

— Якби покусали, я б із ними вчинив так само нечемно. Вираз обличчя Гіткліфа пом'якшав, на ньому з'явилася подоба посмішки.

— Присядьте, заспокойтеся, містере Локвуд, ви трохи розхвилювалися. Ось, випийте трохи вина. Гості так рідко навідуються в цей дім, що ні я, ні собаки не вміємо їх приймати. Ваше здоров'я, сер!

Я схилив голову на знак пошани і виголосив тост у відповідь, зрозумівши, що було б смішно ображатися на негостинний прийом собачої шайки. До того ж я не бажав, аби хазяїн через це взяв мене на кпини. Він — можливо, зметикувавши, що сваритися з орендарем буде невигідно, — змінив свою лаконічну манеру мовлення на більш доброзичливу і завів розмову про те, що, на його думку, мене цікавило більше — про переваги й недоліки моєї нової оселі. Гіткліф виявився напрочуд обізнаним у цих питаннях, і перш ніж піти додому, я був заінтригований настільки, що висловив охоту завітати до нього завтра. Було видно, що він не хотів повторного вторгнення на свою територію. Але я все одно прийду. Це просто диво, наскільки товариською людиною я видаюся собі поруч із ним.

Розділ другий

Вчора по обіді на землю спустився туман і відчутно похолоднішало. Я майже напевно вирішив провести пообіддя у теплі й затишку свого кабінету, ніж місити грязюку на шляху до Буремного Перевалу. Але, пообідавши (зауважте, що обідаю я між дванадцятою й першою — економка, поважна матрона, що незамінна у домашньому господарстві не пішла назустріч моїй вимозі накривати на стіл о п'ятій) і піднявшись із цим зледачілим наміром нагору та зайшовши в кімнату, я побачив служницю, що стояла на колінах та задмухувала останній жевріючий вогник, здіймаючи пекельні хмари попелу. Ця картина спонукала мене до негайної втечі; взявши капелюха та здолавши чотиримильний шлях, я прибув під садові ворота маєтку Гіткліфа саме тоді, коли почав падати перший лапатий сніг.

На вершині пагорба земля вкрилася памороззю, а повітря було таким холодним, що змушувало мене тремтіти. Після марних спроб підняти засув я перестрибнув паркан і, пробігши алеєю, обсадженою кущами аґрусу, загрюкав у двері. Я стукав доти, доки мої пальці не задубіли. У будинку скавуліли собаки.

"От поганці,— подумки лаявся я, — ви заслуговуєте на довічне ув'язнення у цьому місці за свою гостинність! Принаймні я б не закорковував так дверей удень. Але я на це не зважатиму — все одно увійду!" Отак розлютившись, я вхопився за клямку і щодуху загупав у двері. Кисле обличчя Джозефа вигулькнуло з вікна сараю.

— Що треба? — прокричав він. — Хазяїн там долі в курнику. Йдіть туда, якщо прийшли з ним побалакати.

— Що, вдома немає нікого, щоб відчинити двері? — загукав я у відповідь.

— Нікого, крім господині. Та вона вам не одчинить, хоч до ночі репетуйте.

— Чому? То ви не можете доповісти їй про мене, Джозефе, га?

— Нє-а, з чого б це? — пробурчав він, щезаючи у глибині сараю.