Бурдик

Страница 5 из 41

Диброва Владимир

Боровадянці на ту пору було під тридцять. Щоліта вона влаштовувалася вожатою до піонерського табору. В парі із нею на другому загоні сидів Валєра Рижков. За сумісництвом він ще тягнув гурток "Умілі руки" й порядкував радіорубкою. Повкладавши дітей, піонервожаті розпалювали у лісі багаття й пекли картоплю. Валєра співав під акордеон. Всі казали йому: "Валєра! Іди на естраду. Вона по тобі плаче". "Я знаю, — казав він. — Але ж як туди пробитися?"

На думці про Валєру Рижкова Боровадянка помітила, що більшість хлопців "Б"-класу перебралася під парти. Їх збаламутив Заремба, який на перерві сказав, ніби Боровадянка не носить трусиків, і знизу, коли вона посеред уроку сідає й веде виховну роботу, можна розгледіти все.

Досвід підказав Боровадянці, хто тут заводій. Вона у два стрибки опинилася над Зарембою й так потягла його за вухо, що сама ж мусила із кабінету завуча викликати "швидку допомогу" й тримати негідника за руки, коли йому накладали шви.

Завдяки цій пригоді вона не змогла ні вчепитися в Бурдика, ні дати класові стислий план характеристики бригадира Олекси Біди, образ якого виносився на усний іспит.

Бурдик замислюється

Бурдик на той час не тямив, ні хто він насправді є, ні чому він є не десь, а тут, і не колись, а зараз. Ніхто йому тих речей не пояснював. Але, мабуть, він таки щось здогадувався, тому й розповідь Боровадянки про теплу та суху місцину вразила його навідліг.

Бо й сам він, сідаючи в метро, спостерігав одну закономірність. От підходить поїзд. Усі пасажири в однаковому становищі. Всі мають певний зріст, вагу, тип і кількість одягу. Всі поспішають. Аж ось двері відчиняються. І стає ясно, що доля у кожного — різна. Залежно від того, де хто став, той падає, вражений в саме коліно сталевим ребром "дипломата". Із когось юрба витискає всі кишки. Хтось м'якне у випарах тіла ближнього свого. А когось скажений вир тягне на той бік перону, у поїзд, що за три хвилини викине його там, звідки він щойно ледь вирвався.

Чому все так? Із якої причини й серед найплохіших невдах завжди знайдуться пройди, котрі і в годину "пік" виберуть місце, з якого потік сам несе їх на спорожніле сидіння для кавалерів ордена? Як, чому й від кого то все залежить? За яким принципом розподіляються місця у черзі? Чи можна впливати на той принцип? Чи розумніше було б не чіпати його? Але як же тоді дізнатися, якщо не поцікавитися?

Поки він гадкував над цим, у середніх школах скінчилася третя чверть. Молодь притьмом поскидала пальта. В кіоску під лазнею заторгували морозивом. Бурдик купив "крем-брюле" і чекав на зелене світло. Він знав: як і де б ти не поспішав, а на червоне бігти не можна. Бо є такий закон. Виконуй його — і тобі буде добре. А ще краще — робити гарні вчинки. Обходити автобус ззаду, а трамвай — спереду. Дбати про свій піонерський галстук. Не кидати на підлогу сміття. Поступатися місцем героям війни, інвалідам, жінкам із дітьми й пенсіонерам. Не всі ще так роблять. Звідси й недоліки. Але ми виявимо їх, навалимося гуртом і всі до одного виправимо.

Бурдик побачив, як засвітився сигнал "можна йти", й перевів через дорогу сліпу бабусю на милицях. Біля зупинки він кинув обгортку від свого морозива в урну й замислився.

"Щойно, — сказав він собі, — я зробив кілька гарних справ. Поспіль. Чи означає це, що завдяки моїм вчинкам на чистому небі завжди буде сонце?"

Замість почути відповідь, Бурдик побачив, як його сусіди, близнюки із тридцять п'ятої квартири, швиргають у перехожих водяні бомбочки. Жбурляють і ховаються за балконною фанерою. Бурдик їм крикнув, що так робити не можна, почув їхню відповідь і стрибнув не вперед, як міг би, а назад. Завдяки цьому наступна бомба забрискала не його, а студента з гуртожитку. Студент десь біг, тому й не став шукати каменя, а схопив те, що було під рукою. Грудка, яку він метнув у братів-близнюків, була легкою й крихкою. На рівні другого поверху вона розсипалася й повернулася на землю.

Бурдик побачив, як брати готують новий залп, і переніс спостереження на подвір'я.

На подвір'ї

Там теж не все було гаразд, бо малеча чухрала вербу і шмагала гілками дрібніших за себе. Бурдик спіймав одного з розбишак і навів йому кілька причин, чому так не годиться робити.

Хтось виніс новий шкіряний м'яч, і хлопці збіглися набирати команди. "Гей! — загорлав Бурдик. — Із ким я у парі заходжу?" Всі інші питання вилетіли йому геть із голови.

Ледь команди обмінялися голами, як Заремба вліпив м'ячем у вікно, за яким жив двірник. Уже тоді Заремба виступав за збірну школи і мав густе, руде надвусся. Гравці розлетілися по різних схованках. Двірник у майці та галіфе вибіг з підвалу, схопив м'яч і загнав у нього довгу викрутку. Власник м'яча заридав. Його батько побачив з балкона залитого сльозами сина, накинув піджак і як був, у трусах, зійшов зі свого поверху мститися.

І батько, і двірник були лобаті, присадкуваті, з маленькими черевцями. Обом було за тридцять. Обох змалку виголодили й пройшлися по них туди-назад фронтами. Але вони вижили, хоча з безхліб'я і не пішли в зріст. Зате зібрали в жменю всю земляну силу й вирвалися у місто, де у білі ванни тече з кранів тепла вода. Обом свербіли руки повилущувати супротивнику жовтяві зуби, і кожен боявся втратити прописку. Тому вони, замість пускати кров, лише квацяли сусіда словами.

"Ти — жлоб!"

"А ти — селюк репаний!"

"А ти — кугут!"

"А ти — чорт!"

Щоб було про що згадувати до нової весни, дворові бабці попідводилися з лав. Діти різних народів із гуртожитку кинули волейбол, вимкнули магнітофони та влізли обличчями в сітку майданчика. Заремба з Бурдиком вибралися з-поза трансформаторної буди й рушили довкола нових будинків.

Спочатку вони у подробицях обговорили політ космонавтів, що саме тоді були виведені на орбіту, тоді з'ясували, чому, з погляду історії, повстання Разіна не могло перемогти. Бо тоді, як учила їх Боровадянка, ще не було робітничого класу.

Але хлопцям кортіло допомогти Стєньці, попередити його про зраду й, коли всі поснуть, як не голосом, то хоча б свистом подати йому знак, щоб феодалам він віри не йняв і, ще поки на небі молодик, біг, не спиняючись, гаями в бік волі. А вдень спав. А вночі, перетнувши Персію, вибрався на берег моря. Там багато наших мучається на галерах. Йому треба підняти їх на повстання, озброїти, захопити бодай один корабель, плисти на північ, там висадитися, як слід відпочити, знайти собі швидких коней і у найкритичніший момент упасти на голову боярам. От якби їм хоч один кулемет!