Коментар до розділу З
Парадокс: як комунізм був при силі, тоді і його опонент Бурдик, хоча й не процвітаві матеріально, зате весь час рухався вгору. І як міг змагався з владою. Варто ж було прогресивному ладові занепасти, як Бурдик помер. Чому саме він? Найкращий зі свого покоління. Може тому, що всі сили його пішли на опір? Чи тому, що свою місію він на той час уже виконав? Не залишивши нам плодів своєї титанічної праці.
Інше питання: що б він робив зараз? Спробував би, мабуть, вирватися за кордон. Бо населення в нас яке було, таке і лишилося, сім'ю він за дві спроби так і не стулив, дітей більше не хотів, кар'єра його не цікавила.
Я на його місці діяв би так само. І на своєму — теж.
Але реально я зміг цим зайнятися тільки тоді, коли влаштувався до асоціації "Край", референтом відділу зарубіжних зв'язків. Це була одна з тих самосійних контор, що з'явилися наприкінці Горбачова, коли стало ясно, що курс треба брати на американські гроші.
Західний світ також визирав, із ким йому мати справу на курних руїнах соцтабору. І, через свою безмежну наївність, вирішив, що не з офіціозом, а з вільними підприємцями. Наче ті ліплені з іншого тіста. Коротше, вони вийшли на наш на все здатний "Край", щоби ми відібрали для них п'ятдесят найздібніших молодих людей, які рік навчалися б за кордоном у їхньому бізнес — центрі.
Оголосили конкурс. Умови такі: щоби кандидат був не старий, щоб займався бізнесом і розмовляв та писав англійською. Півроку навчання, а тоді — практика на провідних фірмах. Житло, харчі — все оплачено, ще й добові видають.
Через тиждень ми мали двадцять тисяч охочих. З них відібрали п'ятсот. Потім звідти приїхав експерт, побалакав із кожним, відсіяв чотириста п'ятдесят і назвав п'ятдесят найкращих.
Я мусив усім їм оформити документи й подбати про квитки. Крутився, мов цуцик. Анкети, паспорти, клопотання, запрошення, візи. Аж тут новина — скасували характеристики. Й це мене наштовхнуло на геніально простий хід. Я пригадав усі кривди, свідомі та несвідомі, які мені хто вчинив у цій совдепії, поцупив із канцелярії чистий бланк, після роботи передрукував список, викинув звідти якогось Добрика Северина Богдановича, 1968 року народження, з Кіровоградської області (молодий, ще наїздиться) і вписав себе. А як вони хотіли? Щоб я задурно на них працював? Годі!
У день від'їзду ватажки "Краю" зібрали всю групу, повантажили їх в "Ікаруси" і наказали рушати. Я мав супроводжувати юних обранців аж до митниці, де, замість їхати назад, удав із себе їхнього керівника і зі списком у руках, не обтяжений торбами, пройшов усі КПП й полетів небом на Захід.
У літаку цвіт майбутнього бізнесу, щоб вгамувати збудження, вчив англійські слова. Майже ніхто не спав.
Поруч зі мною сидів один зі щасливих — дядько, якому могло бути як вісімнадцять, так і сорок років. Обличчя і руки він мав землеробські, а вбраний був у сірий твід. У свої тридцять, як з'ясувалося, він встиг і покерувати молоддю, і заснувати спільне з голландцями підприємство, побачити й Швецію, й Грецію.
— Дуже мені не подобається оце їхнє "йєс, сер" або "дякую, сер" через кожні півслова, — зізнався він мені. — Заходжу я колись у Лондоні до крамниці. Підскакує продавець, питає: "Чи можна вам помогти?". "Може, й можна", — кажу. Він не розуміє. Питає вдруге: "Чи можна допомогти?". Я йому знову так само відповідаю. У нього все, я бачу, плавиться. Бо його комп'ютер на таке не розрахований. Нічого, думаю, нехай звикає. Щоб знав, як чіплятися. Я ж його ні про що не питав! Зайшов собі, бо мав час перед літаком подивитися, чим вони тут торгують. Якби я був босий або роздягнений, не мав ні костюма, ні плаща — тоді, звичайно, підходь, пропонуй. На те я й покупець, щоби ти мене обслуговував. А я тобі за це платив. Тому що надмірна ввічливість мене дратує. І це — моє право! Бо хамства я й вдома наївся!.. Може, горілочки тяпнемо?
Він дістав пляшку "Столичної" і ми з ним випили за знайомство.
— Я, чесно кажучи, — сказав він, — не розумію, на біса я туди лечу. Мені і вдома добре. От ми вже з тобою балакаємо чверть години. Ні, більше! Хвилин двадцять п'ять. Так? А за цей період я міг заробити тисяч чотириста п'ятдесят, якщо не всі півмільйона. Чистими!
Нарешті, ми приземлилися. Я на той час уже був повний готовченко. Пам'ятаю лише, як хтось десь мене тягне і щось мені перед очима спалахує.
Картинка номер один: на тлі барвистих стендів з журналами — ситі нелякані собаки.
Номер два: жодного плювка на асфальті! Якщо де й є харкотиння, то воно у них не зелене, й не жовте, а біло-прозоре. (А комір сорочки і на третій день не брудний. Бо бензин у них без свинцю, й фільтри — на кожній машині.)
Не встиг я ці враження перетравити, як ударив грім. Зранку того дня, як розпочиналися заняття, у мої двері (а нас поселили в гуртожитку й кожному дали окрему кімнату) постукав керівник програми.
Він сказав, що вони звірили списки і спохопилися, що нема Добрика. Я їм як міг пояснив, що Добрик захворів, а я — замість нього, як тренер-психолог і представник батьківщини, з метою пом'якшити "культурний шок". Бо я опанував іноземну мову. Не англійську, щоправда, а французьку, але то не має значення. Вивчив одну, вивчу ще одинадцять. А він мені каже: психолога нам не треба, тут всі розмовляють англійською, нам фахівці потрібні. Перелякалися, мабуть, що я — з каґебе. Вчора вони зв'язалися по телефону з "Краєм" і запитали, чому тут, серед бізнесменів, не Добрик, а я? Ті їм відповіли: дуже добре! Бо ми його тиждень по моргах та в Дніпрі шукаємо.
Я сказав керівникові, що з Добриком вийшла накладка і що я помиюся, вийду і все йому поясню. Ми домовилися, що побачимося через півгодини в лекційному залі. Тільки-но його "тойота" вирулила зі стоянки, як я схопив свій портфель і пострибав на вихід.
У дверях гуртожитку я збив з ніг бібліотекаря Любомира Бринчака, пенсіонера та патріота. Пан Бринчак вчитав у місцевій газетці, ніби до них їде делегація професійної молоді з України, й побіг запізнатися з братами. Я йому сказав, що всі брати зараз на викладах, звільняться пізно, коли він уже спить, тому краще нам зараз поїхати до нього і там про все побалакати.