"Відпустити тебе?! — не повірила Боровадянка. — Ти що, здурів?! Я ж тут для того, щоб знищити тебе!"
"Це несправедливо! — впав на дусі Бурдик. — І нечесно!"
"А який дурень тобі сказав, — здивувалася Боровадянка, — що тут мусить щось бути по честі й по справедливості?"
По цих словах Бурдик зрозумів, що не було б його, Боровадянка ганялася б за кимось іншим. А знищивши всіх, хто є довкола, загризла б себе.
"За що ви мене цькуєте? — запитав він. — Я ж — не збройний повстанець, не політик, не велет думки і, хоч як прикро, не геній! Я навіть не трагічна постать і не герой! Доки ви будете мучити мене?"
"Доти, поки ти ним не станеш, — відповіла йому Боровадянка. — Героєм і постаттю".
"Але чому саме я?"
"Та тому, що більше нікому! Ну подивися ти сам! Іменних та прикметних ми всіх давно вибили. Дійових — теж. Ну, а ті, що лишилися, вдають із себе сліпців. А, між іншим, їхнього завдання з них ніхто не знімав! Треба лише, щоби хтось їм про це нагадав. Бо інакше..."
Тут Боровадянка затнулася й урвала себе, зрозумівши, що й так напатякала зайвого.
"Так... — повернулася вона до Бурдикових документів. — А характеристику треба було б освіжити. Бо ця — застара. Де ви були останні три роки? От там і візьміть. Завірену звичним трикутником: партком, дирекція, профком".
Але Бурдик вже відчиняв двері.
"Ви куди пішов?" — підскочила Боровадянка.
"По характеристику! — збрехав Бурдик. — Он наш секретар стоїть. Він колись і космос штурмував, і цілину на диби піднімав, і бив фальсифікаторів".
Не чекаючи, що відповість йому Боровадянка, Бурдик дав драла з райкому, туди, де вона не могла б його дістати.
"Обдурив! Втече! Хапайте!" — кривлялася Боровадянка, бо Бурдикова поведінка вкладалася у певні невідомі їй плани. Вона підійшла до вікна, щоб побачити, кудою він побіжить, і видряпалася на батарею.
"Мужчина! — зарепетувала вона в шибку. — Не поспішайте ви так! Ви до нас іще вернетеся. Коли схочете оприлюднитися. Якщо знайдете щось, чого нам тут бракує. Тоді ми вас і прилаштуємо".
Бурдик на межі двох областей
Бурдиків слід вів на кордон Черкаської та Київської областей. Туди, де над Дніпром розсипалися та обростали мохом давні козацькі села. Людей звідти виселили, коли робили водосховище і припинили труїти поля. Звірина та рослини відчули, що хімії більше нема, і полізли нещадно плодитися.
Бурдик жив у курені на кручі, а з холодами перебрався в хату. Підмазав піч і вікна, поставив інші двері, натягав з лісу дров. Довкола куреня посадовив три сосни, щоб на той рік його не було видно ні з дороги, ні з річки. З порожніх осель постягав у свою хату прядку, знаряддя, діряву рибальську сітку та кілька ікон. І чим більше Бурдик дивився згори на річку або зблизька на багаття, тим менше він сердився на людей за те, що ніхто з них не розуміє його.
"Мені треба забути про них, — сказав він собі, — і шукати своє заповітне місце. Щоб всіх потім туди привести".
Зі сходу до смерку він блукав пагорбами та лісами, від Трахтемирова до Григорівки. Навесні збирав цвіт, влітку — плоди та зілля, а восени — гриби й коріння. Від людей позалишалися садки, і Бурдик мав вдосталь шовковиці, яблук, марельок, груш-дичок, горіхів та слив. В лісах не переводилася всяка ягода — як не суниці, так ожина, чорниця або малина. А тоді пішли глід, шипшина і терен, яких він насушив по кілька відер.
Він жив серед птахів, ссавців, плазунів і щодня витягав із себе кліщів. На стежках знаходив закам'янілих молюсків (бо тут до людей було морське дно), а понад річкою — плінфу й кераміку із руїн давнього храму. Надибав він тут собі й глину, з якої навчився ліпити посуд, а вище, по струмку — вохристі барвники до неї. Вироби свої він виставляв на сонце, а раз на тиждень розкладав багаття й випалював їх.
По хліб від ходив у Григорівку, де бачив людей, але майже не розмовляв із ними.
Його улюбленим місцем був один зі шпилів над селом Манастирець. Там він сидів годинами й спостерігав, як пливуть хмари, літають комети, мигтять близькі зірки та вогні потойбічного Переяслава. В такі хвилини він бачив, що все в світі (хоч би до яких стихій воно належало) існує вздовж силових ліній. І водночас є частиною котроїсь із цих ліній. За яку з них не вхопишся — обов'язково дійдеш до центру.
Про людей він зрозумів, що на них можна, але не слід ображатися. Бо кожен із них йому траплявся не як Пилип з конопель, а з якоюсь метою. Забери будь-кого з них, і порушиться рівновага, й утвориться дірка, в яку вітер здує й мету, і засоби її досягнення.
Якось надвечір зі свого шпиля він побачив в долині людей, які повзали навкарачки і щось виміряли.
Бурдик зійшов до них і спитав: "Хто ви такі?"
Вони відповіли, що вони приїхали сюди з міста на Неві (бо вони не хотіли бруднити навіть вуста свої іменем Леніна).
"Що ви шукаєте?" — спитав їх Бурдик.
Вони йому сказали, що розлом.
"Я того не розумію", — сказав їм Бурдик.
Й вони йому розповіли, що земля стоїть на тектонічних глибах, уздовж яких повзають мурахи, літають птахи, мандрують вітри, росте мох і тріпочуть магнітні стрілки. А в тих місцях, де ці глиби стикаються, вони утворюють розлом, через який цебенить сила. На всій Землі є хіба три такі точки. Одна розташована в Англії, друга — посеред озера Байкал, а третя — десь тут, за Григорівкою. Вони сюди приїхали, щоби знайти її і на ній оселитися.
Бурдик подякував їм і поліз на свій шпиль. Не встиг він умоститися, як через нього пройшов струм. І то, як він зрозумів, була найперша ознака, що це і є — точка сили й те місце, яке він шукав! Бо він раптом побачив на тлі Дніпра всі свої поки що ненаписані книжки, картини, сценарії і, навіть, симфонічний концерт з кількома дієзами.
Поки він лупав очима, довкола нього дзюрчала краса. Не тому, що вона сюди раптом звідкілясь запливла. Ні. Все лишилося, як і було, але Бурдик побачив, яке воно все гостре і нестерпно прекрасне. І обриси лісу, й поламаний ніс Заремби, і запахи деревію, і колір ватянки у баби, що продає огірки на григорівському дебаркадері. Все було бездоганним.
І Бурдик заплакав. Не так від краси, як від думки про її абсолютну приступність. Бо, щоб прилучитися до цього дива, ні йому, ні будь-кому не треба бути ні красенем, ні розумакою, ні взірцем для юнацтва. Навпаки! Цей шлях відкритий для всіх. Треба тільки дати повітрю вільно заходити в себе. Але весь час і безперервно. Довіритися йому цілком і сповна. Щоб не ти ним дихав, а воно — тобою. Пустити його всередину і стати часткою чогось незбагненно більшого. Це й був той самий секрет, який він мусив принести людям.