Хлопці глистами виповзли з натовпу і дали драла.
Бобрик рятує Бурдика
На концерт у їдальню гуртожитку їх провів басист Цюрук, який рік тому вчився в одній з ними школі. Тепер він закінчував перший курс, мав бакенбарди, жував гумку і, коли був при гітарі, то напинав на лице вираз огиди і повного збайдужіння. Так само, як і їхній клавішник, який покурював анашу й обіцяв, що колись дасть і Цюруку потягнуть косячок.
Підлітки сіли під сценою і швидко впорали все, що було на столі — лимонад "Буратіно", тістечка "зірочки", напій "Любительський" й жменю цукерок "Ірис" (усе з фонду студкому).
"Давай бітлів!" — забажав Бурдик і вибив ногами простяцький ритм. Три дружинники стали над ним кружка й пообіцяли вивести геть. У листопаді вони влаштувалися до підпільної секції карате і за всю зиму не пропустили жодного тренування.
"Він у мене на мушці, — сказав їм Заремба. — Повний допінговий контроль!"
"Гарні в них ложки", — подав голос Гурський, коли охоронці відійшли. Він зігнув одну з них, і та зламалася.
"А слабо, — спитав Заремба, — скрутити її у вузлик?"
Біт-група "Червоні проліски" одспівала дві народні пісні про любов (російську та українську) і третю, сучасну, про те, що ми дивимося у майбутнє через героїчне минуле.
Член парткому сидів разом з усіма і смоктав "іриску". Він відповідав за дозвілля та художню самодіяльність і пильнував, щоб у репертуар не проскочила буржуазна зараза. Але хитрі "Проліски" знали, як треба дурити начальство. Вони затягли пісню про пустелю, затверджену як "народна, туркменська". Слова там були такі, що Кара-Кумами йде караван верблюдів. З усіх боків шкварить сонце, вода в них кінчається, криниць поблизу немає, але вони вірять у перемогу добра.
Слухачі застрибали, бо впізнали модну тоді пісню групи "Енімалз" про дівча з борделю у місті Новий Орлеан. Член парткому відчув якусь каверзу, але, хоч як дослухався, не знайшов, до чого присікатися.
Бурдик вибивав ритм, а Онуйко, згинаючи ложку, роздер собі палець. Хлопці згребли уламки посуду й вийшли шукати зеленку. Медпункт був зачинений, зате кімната з дошкою, бюстом Леніна й телевізором — ні. Бурдик звернув увагу на стіннівку, яка висіла при вході, і зважував, що б таке дотепне туди вписати. Заремба сів під табличкою "не палити" й поліз по цигарку. Онуйко вхопив вождя за ніс. Гурський увімкнув телевізор, обурився тим, що екраном гуляють смуги, і кілька разів уперіщив німий агрегат кулаком. Телевізор від того не запрацював. Гурський кинувся напихати кишені всім, що погано лежало — крейдою, аркушами для нотаток та кнопками. Заремба намалював на дошці зустріч і двобій статевих органів. А поранений Онуйко видерся на стіл, зняв штани і випорожнився.
До Бурдика долетів запах.
"Гей! Що ви робите?! — сахнувся він і почув гуркіт коридорної луни: "Та швидче ж ви! Он там! Міліція! Банда! В кімнаті знання й відпочинку!"
Онуйко не встиг підтертися і, коли стрибав, то перекинув телевізор. Зарембова "Прима" влучила у паперові квіти, які прикрашали гіпсову голову. Гурський повикидав на ходу з кишень усе, що вкрав. Страх підказав шкідникам, де тут вихід, але за це їхніми руками позривав майже всі стенди й картини, що висіли у коридорах.
Шлях до свободи їм перекрив сержант міліції, який зміг двома руками спіймати й притиснути до стіни всіх чотирьох розбишак.
"Це — не ми! — захлиналися вони. — Ми тихо сиділи. А вони женуться! Пустіть, нам ще треба уроки робити!"
"Гальмуй, студент! — згріб їх безмежно широкий сержант і погнав у бік місця злочину. — І тихо будь!" Він на цьому об'єкті був вперше й, побачивши обгорілого Леніна поруч із купкою лайна, злякався.
"Та що ж це таке?" — дивувалися школярі. Недоречність ситуації та реальність розплати настільки їх приголомшили, що кожен з них, не змовляючись, вирішив: це — не я! І, розпихуючи один одного, кинувся рятуватися.
"Ми прийшли на концерт, — брехав Онуйко, — бо думали взяти акорди. На свій випускний вечір. Я ж —соло-гітарист! А вони, гляньте сюди, вони руку мені покалічили!" — Онуйко плакав, натискав на палець і розвозив кров по щоці.
"Та я... — вчепився Гурський в сержантове вухо. — Та ви подивіться... Про Гурського чули?.. Невже б я... Мій батько... Та варто йому задзвонити в райвідділ... Подумайте самі тверезо... Навіщо б я це робив... Ну, товаришу старший лейтенант!"
"Я, — стрибав з іншого боку Заремба, — кандидат у майстри спорту! Ви ж любите футбол?!"
І тільки Бурдика щось заціпило.
"Гарно живуть студенти! — повільно перетравлював бачене сержант. — Це ж кому сказать — не повірять. Зі стелі не крапає, тепло, ніхто над душею не стоїть, канхвети, ситро, на гітарах їм грають, культурно все, дівчата в асортименті, в кінці коридору працює душ. Чого їм не фата? Тут поки куток собі в комуналці вислужиш, всього наслухаєшся! І чого ти приїхав на нашу жилплощу! Тут нам, городським, і без вас ніде жити. І не заходь в кирзяках на кухню. І що це у тебе за запах! Наче воно у них одеколонами пахне".
"Це — зайди якісь! Це — не наші! — обступили й скубли полонених жінки в халатах. — Чого ви приперлися? Це хіба ваш гуртожиток? Заберіть їх! Дайте їм чортів! У-у, жлоби вонючі!"
"Теж мені, городські! — образився сержант міліції. — Повлаштовувалися тут комендантшами, а самі ж дуньки дуньками! Приїдуть батьки до сина, так вони їх без хабара не пускають. А місцевих повій на всю ніч до негрів — будь ласка, бо ті їм приплачують. Що я, не знаю хіба! Хлопці розповідали, який негри страйк влаштували, коли ми опівночі провели тут облаву і злапали їхніх блядюжок. Один чорний зовсім здурів і чи сам у вікно скочив, чи йому допоміг хто, а тільки на другий день тут уже був їхній консул із нашим міністром і ректором. І в того консула, хлопці казали, така каділака, що нашому політбюру не снилося. Разів у два, а, мо' в два з половиною ширша й чорніша за "чайку".
"Відпустіть нас!" — благали його школярі. Гурський казав, що батько його має виразку шлунку. Онуйко — що батько його заб'є. Заремба — що його виключать із "дубля". І тільки Бурдик тремтів мовчки.
Й саме до нього звернувся сержант.
"От скажи мені чесно, — спитав він, — навіщо ти насрав на стіл?"