Репресії на активних хлопців щодалі збільшувалися, і за найменшу провину, а то й просто без жодної провини, їх карали позачерговими роботами, навмисне ставили їм погані бали, і навіть Балан перейшов у категорію другорядних учнів, хоч видно було всім, що вчиться він найкраще.
Та нічого не вдієш, хлопці терпіли, бо не було такої причіпки, щоб знову розпочати організовану дію всією масою.
— Тебе, Балане, неодмінно виженуть,— казав Баланові Фока, що вже видужав,— і інших виженуть, тільки не зараз, а трохи згодом...
— Я все одно цей свининець кину... Я вже готуюсь Д° середньої агрономічної школи... Не виженуть, так сам піду...
— Та ти то не пропадеш, а як інші хлопці?
— Треба триматися купи, тоді не виженуть і їх...
Час за роботою та навчанням котився непомітно. Учні справляли свої обов'язки ретельно, сподіваючись на різдвяних канікулах спочити та погуляти. Тільки Балан почав мало звертати уваги на шкільне навчання. Він подовгу сидів в аудиторії над купами книжок, щось виписував у грубий зшиток і читав-читав. Останніми часами в нього навіть на звичайну гулянку не залишалося часу. Зорченко, Черненко та Савенюк були його неодмінними слухачами, коли Марко розповідав товаришам про дивні речі, що списано їх у книжках. Хлопці з захопленням слухали, але ніхто не брався за ті книжки, що їх читав Марко Балан. їм здавалося, що то тільки він може розуміти такі серйозні речі, а почне читати хто інший, то й нічого не зрозуміє.
Останнім часом до Баланового гуртка прилучився і Хватько. На нього спочатку дивилися недовірливо, та згодом звикли до його мовчазної фігури. Хватько ні про що не запитував і ніби нічим не цікавився. Та згодом його побачили з тою самою книгою, що її допіру брав із шкільної бібліотеки Балан.
— Дивіться, чи ж він що розуміє? — казали хлопці, а Балан розважливо відповідав:
— А чому ж не розуміти? Ти думаєш, що груба, так і не розумієш? Візьми тільки,— не одірвешся, доки не прочитаєш!
Книга та була про подорож відомого мандрівника по Африці. Вона справді захопила Хватька, а дочитавши її, він підійшов до Балана і заговорив про віру дикунів...
Вони довго розмовляли і розійшлися пізнім вечором. Хватько після цієї розмови довго не міг заснути.
Його мучила зневіра в своїх старих істинах і правдах, тих істинах і правдах, що він з ними органічно зрісся з дитинства. Його віра в бога, що єдину її він вважав за правдиву, була вражена несподіваними порівняннями, знайденими У тій книжці. Он дикун, що молиться грубому шматку Дерева, теж вважає свою віру за найкращу і за найправди-вішу. Він так само, як і християнські мученики, іде на катування і смерть за свого бога...
До цього часу Хватькові здавалося, що його віру вважають за правдиву і інші народи, а тільки диявол не допускав цих грішників з народження приєднатись до пра-вослав'я...
"Десь же єсть неправда... певно, в них..." — думав Хватько, і друга думка, перебиваючи першу, ставила несподіване запитання: "А може, в нас?"
Холодний піт проймав юнакове тіло, і йому здавалося, що за його зневіру тисячі чортів простягають до нього свої чорні руки з довжелезними пазурами, кривляться од стриманого сміху по темних кутках спочивальні...
Хватько натягав ковдру на голову, і потроху думки його ухилялися в інший бік.
"Дикуни володіють землею спільно... Як же то так?" — підточувала зрадлива думка другу Хватькову правду і одго-нила полохливий сон од його очей.
Обгорнувшися в ковдру і вступивши в Паничеві калоші, Хватько підійшов до вікна і приклав гарячий лоб до шибки. ,
Надворі було темно, а од сердитого гуду дубів у парку пітьма наче більше гусла і давила на вікна, намагаючись прорватися до спочивальні. Світло каганця за ґратками, немов знаючи ці наміри, боязко тремтіло.
На ранок хлопці були свідками нечуваного дива. Вперше за два роки Хватько не відчинив своєї скриньки з іконою і не помолився за своїм звичаєм.
— Що це з Хватьком сталося? — здивовано запитували один одного хлопці, і всім здавалося, що секрет зміни в Хватьковій поведінці криється в тій товстелезній книзі, що він її допіру читав.
— Хлопці, а через три тижні й по домівках! — сказав якось Бізон, і всім стало радісно. Тож на три тижні вони здихаються і цих сирих брудних стін, і шкільної тиранії, що не давала вільно глянути на світ. Три тижні вони будуть робити що схочуть, вставати й лягати, коли схочеться. Кожен по-своєму мріяв провести свята і розважитись так, як кому припадало до смаку.
Морози знову почали збільшуватись. Завірюхи цілими тижнями сипали сніг на поля й ліси, і коли прийшов час їхати на різдвяні вакації, не знать було, як і добратися до залізничної станції. Дороги перетялися великими заметами, а їхати не близько: сорок п'ять верстов!
За три дні до вакації черговий вихователь прочитав останнього наряда і оголосив чергу на відправку учнів ЦР станції шкільними кіньми, бо всіх разом одвезти не можна було.
В першу чергу мали їхати старшокласники, в другу перший клас. Другий клас розбивався на дві групи, з яки* одна їхала в третю чергу, а друга — в четверту.
Поименно ці черги тут же прочитано. Як і треба бул сподіватися, усі верховоди другокласники попали в остаяню чергу! Начальство і тут використало випадок, щоб зробити неприємність бунтівникам.
Та хлопці тим мало журилися. Далеко було б гірше, коди б їх роз'єднали по різних чергах. Остання черга до того мала й свою вигоду в тому, що можна було затримати коні, заїхавши в сусіднє село до знайомих...
Останній тиждень перед вакаціями був чи не найтяжчим тижнем, очікуванням довгожданого відпуску. Та нарешті й він проминув.
Першу чергу відпускників вийшли проводити всім кублом. Кожному хотілось на власні очі переконатись, що справді вже почався роз'їзд і через якийсь день-другий і він так само надіне новеньку шинелю, зав'яже башликом голову і покладе в сани свої речі.
Щоправда, сідати всім не можна було, бо сани не вміщали й половини пасажирів, і таким чином в дорозі доводилося по черзі одним сидіти в санях, а другим іти поруч.
Коли повернулися коні, одвізши третю чергу, то виявилося, що на станції ще сидять хлопці другої черги, бо через замети зупинився рух на залізниці вузької колії, а дістатись до широкої колії за сто верстов не можна.