— Підкладай держално обценьок, а потім ломиком підважуй... Та давай я...
Під дужими Бізоновими руками клямки не встояли. Замок стукнувся об двері, і товариші причаїлися, хоч знали, що поблизу нікого немає, а надворі така хуртовина, що не багато охочих знайдеться гуляти серед ночі по корпусу.
Двері одчинив Бізон і зазирнув у кімнату. Та було темно, і тільки велике вікно тьмяною чотирикутною плямою сіріло в протилежній стіні.
— Зачиняй двері...
— А сірники є?
— є...
— Треба спершу спустити штору... Давай огарок...
На щастя, в учительській була штора, та, певне, коли б і не було, то світла од тоненької свічки ніхто б з боку лісу не побачив.
Журнали швидко опинилися в Черненкових руках, і він, сидячи під столом, швидко перегортав їх, а Бізон присвічував йому недогарком. Та скільки не перегортав Черненко класні журнали, відміток про балотування ніде не знаходив.
— Мабуть, Кобра забрав із собою...
— Треба ще пошукати...
Від напруження та нервового зворушення чуби у товаришів змокріли, немов вони робили важку фізичну роботу.
— А подивись-но в тому столі...
Сторінки нового журналу зашелестіли в Черненкових руках, і раптом він схопив Бізона за руку й вигукнув:
— Єсть! — В старому журналі проти прізвищ стояли од-мітки про балотування.
Як і треба було ждати, проти прізвищ старших учнів стояли невеликі числа. Одиниця, рідко двійка. Видимо, голоси подані зозла, з особистих рахунків. Найцікавіша була сторінка, де стояли імена другокласників...
Червоним олівцем підкреслено чотири прізвища, що проти них стояли найбільші числа... Це були Черненко, Хватько, Коржов і Зорченко.
— А в мене скільки? — спитав Зорченко, що хоч і дивився в журнал, та, проте, нічого там не бачив...
— Тобі зовсім мало накидали... Удвоє менше, ніж Корбову...— Не було сумнівів, що частина старших учнів теж кидала на Коржова та Хватька, бо були підозріння, що про °станню випивку старшокласників виказав Коржов.
— Бери журнала та ходім геть...
Бізон вставив клямки на старе місце і притиснув їх ломом. В коридорі було тихо, і тиша, гостро контрастуючи з шумом вітру надворі, приваблювала якоюсь затишковою м'якістю, не звичною для цієї брудної касарні.
Товариші, справившись із дверима, прислухалися, але, не почувши нічого підозрілого, подалися до аудиторії дру. гого класу. Аудиторія, як і завсіди в часи навчання, була незамкнена, і вони без перепон пірнули в темряву її, щільно зачинивши за собою двері.
В кутку за партами заворушилося кілька тіней, і Бізон підійшов до них ближче. То були Балан, Савенюк і Карпенко.
— Знайшли... Єсть...
— Ну що?
Васько почав розповідати.
В кутку темної аудиторії п'ять хлопців, як середньовічні змовники, нахилившись близько один до одного, пошепки говорили про свої таємні діла.
— Я ж казав, що тут брехня... Не могло бути, щоб хлопці підвели і не накидали б підлизам у лівий бік...
— Але що ж робити?
Це запитання тривожило всіх, а найбільше Балана. Він відчував, що товариші хочуть од нього почути повну відповідь на поставлене запитання, і це безмірно турбувало його. Як міг Балан взяти на себе відповідальність за долю оцих юнаків, що так вірили йому, коли і сам він гаразд не розумівся на тому, що твориться навколо і чим кінчиться вся ця справа.
Добре було проповідувати проти бога й релігії, там конкретно ніхто не страждав, а тут, коли загроза виключення повисла над усіма, що мусив він робити? Але справу розпочато, і треба її рушати далі. Марко зважився:
— Завтра на лекції не виходити. Хлопців підмовити на забастовку.
Слово "забастовка" було таке нове, що хлопці принишкли, почувши його. "Забастовка"! О, вони не помилилися, коли вірили Маркові! Марко знає, що треба робити!
— Забастовка, щоб, значить, ніхто не йшов на уроки! — пояснив Черненко і був дуже задоволений, що міг Де пояснить.
— А потім витребуємо Кобру і скажемо йому, що не по правді зробила педагогічна рада...
— Правильно! — підхопив Бізон.
— І потребуємо, щоб усіх назад прийняли до школи!.. Балан замовк. Мовчали й інші. Кожен думав своє, кожен
плекав свої сподіванки.
— А коли Кобра не згодиться? — висловив свій сумнів Савенюк і з полегкістю зітхнув. Видимо, про це саме він допіру думав і цим саме турбувався.
— Тоді!.. Тоді ми скажемо, що всі кидаємо школу і нехай видають нам наші документи...
Бізон аж підскочив на місці:
— Ви всі думаєте: він так і дасть документи! А платить хто їм буде за право навчання? Згодиться! — в голосі Бізоновім звучала така незламна віра в успіх, що всім якось стало легше і веселіше. Заговорили всі разом, подаючи свої міркування й плани.
— Давайте, хлопці, розходитись... Тільки поодинці й тихо... Завтра вранці треба ще умовляти хлопців...
Знявши чоботи, учні по одному навшпиньках виходили з аудиторії. Черненко заховав лом і обценьки під сходами і теж подався нагору.
Надворі вила хвижа, вітер свистів у димарях, а корпус школи, загойданий шумом бурі і свистом вітру, здавався величезним кораблем, що пливе у темну безвість.
НАТИСК
На ранок у спочивальні першого і другого класу було нечуване заворушення. Хлопці збилися коло Баланового і Черненкового ліжок і нетерпляче чекали.
— Та швидше!
— Що?
— Журнал будуть читати!
Новина швидко облетіла всіх, і кожному кортіло на власні очі переконатися в правдивості Черненкових слів.
— Васько, читай, щоб усі чули!
З півста хлопчаків збилися в купу коло Черненка й Баланс, і руки їхні простягалися, щоб перехопити ту, в чорній потріпаній обкладинці, книжку, що так їх інтригувала.
— Не дам! Зараз сам прочитаю!
Черненко, напіводягнений, став на весь зріст на ліжку, перед тим, як читати, показав кулака і проголосив:
— Тільки хто докаже,— заріжу!
Ця погроза була така незвичайна в устах Васькових, що Дехто чмихнув, але Бізон поспішив підтвердити:
— Нам тепер усе одно! Хто докаже,— бережись! Хлопці напружено слухали, не зводячи очей з Черненка. А він швидко перечитував імена, проти яких були зовсім
малі відмітки, що не заслуговували на будь-яку увагу, і зупинився на найцікавіших:
— Коржов — сорок один голос, Хватько — двадцять вісім, Черненко — двадцять п'ять, Зорченко — двадцять, Балан — ні одного, Савенюк — три...