Завтра неділя — неробочий день. Спати можна до обіду, ніхто не потурбує. Тільки вартові різних закладів мусять вставати рано, годувати худобу, доїти корів та поратись по скотарнях... Але таких,— поглядно небагато.
Нашвидку повечерявши, хлопці гуртом пішли до ставу. Вода в ставу нагрілася від сонця, і можна змити з себе пилюку й освіжитись на дозвіллі.
Бізон і Балан відокремились від гурту й пішли на другий кінець величезного ставу. їм хотілося поговорити, бо за всякою роботою вони от уже з тиждень не розмовляли один з одним.
Серпнева ніч обволікала землю м'якими теплими туманами, сіючи спокійну і якусь матерньо-ніжну ласку. Став нерухомо відбивав спокійну місячну зливу, і здавалося, що сяйво мішалося з водою, утворюючи легку, прозору й теплу тканину.
Хлопці далеченько відійшли вже від товаришів. Було чути, як ті хлюпались у тумані, перегукуючись дзвінкими голосами, та в заболоченій частині ставу квакали жаби.
Бізон довго видумував слова і нарешті, як то завжди з ним бувало, почав говорити слова не видумані, а ті, що самі приходили йому в голову.
— Понімаєш, Марку, Фока сьогодні такого наказав, такого наказав, що й ну!
— А що ж він казав?
•— Про распубліку! — напівпошепки вимовив це слово Бізон, і відразу йому стало легше. Адже ж другий раз, певне, не доведеться говорити цього важкого й небезпечного слова.
— Не "распубліка", а правильно сказати—"республіка", т&к і в книзі написано...
— Як? Хіба й про це написано?..
Візона здивувало, що про таке злочинне слово написано в книжках. А коли вже й написано, то, напевне, в книжках заборонених.
— Написано. Я в книгозбірні читав...
— І книжку ту можна дістати?
— А чому ж ні? Завтра підемо міняти книжки, я тобі покажу...
Вся привабливість забороненого, як луска.з риби, була зідрана останнім зауваженням Балана. Ореол забороненого затьмарився, і "республіка" скотилася з надхмарних ви-сокостей до стану звичайного слова, яке згадується в звичайних книжках, що є навіть у шкільній бібліотеці. Тепер для Бізона залишилося ще одне слово: "революція", але й про нього Балан сказав те ж саме, що й про "республіку".
Розмовою заволодів Балан, і Бізон переконався, що й Марко, так само, як і Фока, поясняв усякі події, а подекуди у Марка виходило краще й зрозуміліше.
Балан був тієї думки, що революцію треба робити всім разом, бо поодинці нічого не зробиш. Інша справа, коли всі збунтуються. Він так і говорив "збунтуються", бо революція і бунт жили в його уяві, як щось неподільне, що не може існувати окремо одно від одного.
Забувши про купання, сиділи вони вдвох на березі ставу. Один говорив про своє немудре розуміння революції, а другий слухав і дивувався. Нові думки солодко хвилювали його почуттями неофіта, що наближається до пізнання нової правди, і паростки критичної думки пробивалися в голові і тяглися до речей, що їх до того Бізон вважав священними й не підлеглими жодній критиці.
Нічого подібного раніше йому не могло прийти в голову. Церковнопарафіяльна школа три роки вряд вбивала йому істини про бога й царя, і ці дві істоти були в його уяві кревно зв'язані. Так і уявлялось, що на небі розпоряджається бог, а на землі — його намісник — цар. Баланові докази, що бога нема, він прийняв більше з товариського почуття до Марка, ніж з переконанням, та це все ж порушило підвалини його уявлення про бога. Віра в непорушність влади бога й царя, що виплекали її школа й родина,— похитнулася, і тепер Балан вибивав останню цеглину з тієї підвалини.
Докази аж надто мало переконували Митька Бізона. Він був нездатний критично мислити, а брав усе на віру.
Скажи це саме хтось інший, він не повірив би, але авторитет Баланів високо стояв у Митькових очах; кожному слову його він вірив сліпо, як дикун словам шамана-во-рожбита.
Марко нарешті замовк. Митько почав повільно роздягатись.
Давай-но скупаємось. Хлопці, здається, вже пішли спати...
Марко нічого не відповів. Він мовчки скинув сорочку і стрибнув у воду. Розгарячена думками голова освіжилася водою, і незабаром почувся його веселий сміх:
— Я колись боявся купатись уночі, думав — водяник ухопить, а тепер не боюсь!
— Я теж тепер не боюсь! — зухвало відповів Митько, але нагадування про водяника зворухнуло в його голові старі забобони, і він поспішив вилізти з води. Марко зробив те ж, бо йому якось моторошно було залишатися самому в воді.
ХВАТЬКОВА ПРАВДА
Швидко промайнула осінь над Банківськими лісами й полями. Листя лежало долі й гнило під дрібним дощем, напоюючи грибними пахощами повітря, а на полях зеленіли буйні вруна озимини, золоті вруна чорноземної Колхіди.
Життя тепер сіфпчилося на невеликому просторі шкільної садиби, та проте людей не видно було у дворищі. Школярі сиділи в помешканнях так само, як і вчителі, бо нікому не було охоти бродити по калюжах та в невилазному багні.
Восени роботи зменшилося. Ходили вартувати на скотарні, в теплиці, але на те вартування йшло небагато часу, тільки неприємно було вставати вдосвіта, щоб чистити стайні, порпатися з гноєм, а потім готувати корми й годувати худобу.
Скінчивши польові роботи, шкільне начальство оголосило початок аудитор ного навчання, і учні остаточно переконалися, що цього року їм не пощастить побувати вдома. Всі надії покладалися тепер на різдвяні свята, на ті три тижні зимової перерви, яких нетерпляче ждало все школярство.
Початок навчання призначено на понеділок, а в неділю учням роздавали підручники. На стіні коло учительської з'явився розклад лекцій, аудиторії були відчинені, і з них чувся шум голосів і сміх.
Бізон забрав свої підручники і, відійшовши до парти, Розглядав їх. Деякі були старі, знайомі ще з першого класу, а більшість — нові, незнані, чужі й підозрілі. От книжка з якимись незрозумілими закарлючками. Хіба зарані не видно, що саме на цих закарлючках будуть виростати проти *мені Митька Зорченка соковиті одиниці і круглі, як гарбузи, нулі!
Митько сумовито дивився на книжки і повільно перегортав чужі й немилі сторінки їх.
— Що, Бізоне, засумував? — ляснув його по плечу Черненко.— Чи не думаєш ти бути цього року першим учнем?
Митько подивився на Васька і криво всміхнувся на його жарт. Він почав складати свої підручники в парту, а склавши книжки, подивився на приятеля і тихо сказав: