До певної міри все середземноморське узбережжя завжди виявляло спонтанний нахил до такого роду держави. В більшій чи меншій мірі це саме явище повторюється в Північній Африці (Карфаген — значить "місто"). Італія не позбулася міських держав аж до XIX століття, а іспанський Левант, коли тільки може, повертається до кантоналізму, що є останнім відгомо-ном цієї тисячолітньої традиції .
Завдяки відносній простоті свого складу, міська держава дозволяє ясно пізнати суть державного принципу. З одного боку, слово status (стан, держава) вказує [112] на те, що історичні сили досягли стану рівноваги і стабілізації. В цьому сенсі це протилежність історичного руху: держава — це усталене, оформлене, статичне співжиття. Але за цим характером нерухомості, за цією спокійною та окресленою формою, як за кожною рівновагою, криється динаміка, що витворила й утримує державу. Словом, ця нерухомість прикриває факт, що установлена держава — це лише вислід попередніх змагань і зусиль, спрямованих до її утворення. Оформленій державі передує держава, яка формується, і в цьому полягає принцип руху.
Цим я хочу сказати, що держава не є формою суспільства, яку людина дістає в дарунок, а що її треба викувати з важким трудом. Вона не подібна до орди, племені чи інших форм суспільства, заснованих на єдинокровності, що їх створила сама природа без людського зусилля. Навпаки, держава починається тоді, коли людина прагне вирватися з природної спільноти, до якої вона належить своєю кров'ю. Замість крові ми могли б згадати будь-яку іншу природну засаду, наприклад, мову. За походженням держава складається із суміші рас і мов. Вона є перевершенням усякої природної спільноти. Вона різнокровна і різномовна.
Отже, місто постає із злуки різних племен. Над племінною різнорідністю воно здвигає абстрактну однорідність права. Ясно, що правова єдність не є тим прагненням, що дає поштовх до створення держави. Цей поштовх куди реальніший, ніж усяке право, а саме: перспектива більших життьових завдань, ніж були можливі в маленьких кровних спільнотах. У зародженні кожної держави ми бачимо чи вгадуємо профіль великого підприємця.
Коли ми приглянемось до історичного становища, що безпосередньо передує створенню держави, то завжди знайдемо таку картину: кілька малих спільнот із такою суспільною структурою, що кожна з них може жити окремо, своїм замкненим внутрішнім життям. Це вказує на те, що в минулому вони, дійсно, жили ізольовано, кожна сама собою і для себе, вступаючи лише випадково в контакт із сусідами. Але після цієї фактичної ізоляції наступає період зовнішнього співжиття, передусім у господарській ділянці. Одиниця кожної спільноти вже не живе виключно в своєму власному крузі; частина її життя зв'язана з одиницями інших [113] спільнот, з якими вона утримує торговельні чи інтелектуальні стосунки. Отже, постає конфлікт між двома родами співжиття: внутрішнім і зовнішнім. Установлена суспільна форма — права, звичаї, релігія — сприяє внутрішньому кругові і гальмує зовнішній, ширший і новіший. У такій ситуації державний принцип полягає в прагненні знищити суспільні форми внутрішнього співжиття, замінюючи їх іншою суспільною формою, що відповідає новому, зовнішньому співжиттю. Віднесіть це все до сучасного стану Європи, і абстрактні фрази відразу набудуть чіткості й яскравості.
Нова держава може постати лише тоді, коли певний народ відкине традиційну структуру однієї форми співжиття і видумає другу, доти незнану форму. Тому це — справжня творчість. Держава на початках завжди є плодом вільної уяви. Уява — це визвольна сила, що дана людині. Народ спроможний створити державу лише в міру своєї власної уяви. Ось чому всі народи доходили тільки до певної межі у своєму державному розвитку, а саме, до межі, яку природа поклала їхній уяві.
Греки й римляни, здібні уявити собі місто, що тріумфує над розпорошеністю поля, зупинились на міських мурах. Були люди, що хотіли вивести античну уяву далі, визволити її від міста, але це було даремне намагання. Обмеженість римської уяви, в особі Брута, рішила вбити Цезаря — найпліднішу уяву античного світу. Ми, сучасні європейці, повинні пам'ятати цю історію, бо наша власна історія дійшла до того самого розділу.
7
Коли йде про ясні голови, те, що справді можна назвати ясними головами, то в цілому античному світі були, либонь, тільки дві: Фемістокл і Цезар, два політики. Це дивна річ, бо, назагал, політик, навіть прославлений, є саме тому політиком, що він нездарний. Без сумніву, в Греції та Римі були інші люди, що мали багато ясних думок — філософи, математики, природознавці. Але їхня ясність була наукового характеру, або ясність у схоплюванні абстрактних речей. Всі речі, про які говорить наука, будь-яка наука, є абстрактні, а абстрактні речі завжди ясні. Тим-то ясність науки [114] існує не так у головах науковців, як у речах, про які вони говорять. Натомість завжди розпливчастою та заплутаною є конкретна, жива дійсність у своїй неповторності. Той, хто здатний точно орієнтуватися в ній, хто за зовнішнім хаосом конкретної життьової ситуації добачає таємну анатомію даного моменту, словом, хто не губиться в житті, той насправді має ясну голову. Погляньте на людей довкола вас і ви побачите, як вони йдуть манівцями крізь життя, як блукають сновидами в межах своєї доброї чи лихої долі, не маючи найменшого поняття, що з ними діється. Вони з такою певністю висловлюються про себе і про своє оточення, неначе мають точне уявлення про це все. Та коли ви хоч поверхово проаналізуєте їхні думки, завважите, що вони ні з одного, ні з другого боку не віддзеркалюють дійсності, до якої начебто стосуються; а коли ви поглибите ваш аналіз, то переконаєтесь, що вони навіть не намагаються наблизитися до дійсності. Навпаки: вони оперують своїми "ідеями", щоб заслонити собі погляд на дійсність і навіть на власне життя. Бо життя — це передусім хаос, в якому людина губиться. Вона це підозріває, але їй страшно стати віч-на-віч з цією жаскою дійсністю, і вона намагається прикрити її зачарованою завісою, на якій все виглядає дуже ясно. її не журить, що її "ідеї" неправдиві; вони їй служать за шанці, щоб захистити життя, за опудала, щоб відігнати дійсність.