Справа в тім, що, замкненому у вузькому полі зору, йому таки вдається відкривати нові факти і прислужуватися своїй науці, яку він ледве знає, і тим самим енциклопедії мислення, про яку він нічого не відає. Як могло дійти до цього? Бо треба підкреслити дивовижність незаперечного факту: експериментальна наука розвинулась великою мірою завдяки праці неймовірно обмежених людей. Себто модерна наука, підвалина і символ сучасної цивілізації, дає притулок інтелектуально пересічній людині і дозволяє їй працювати там з успіхом. Причину цього знаходимо в явищі, що є найбільшою перевагою і рівночасно найгрізнішою небезпекою для нової науки й цілої цивілізації, якою вона керує і яку вона втілює, а саме — в механізації. Немала частина того, що треба робити в фізиці чи в біології, є механічною працею мозку, яку, властиво, може виконувати будь-хто. Для проведення незліченних дослідів можна поділити науку на малі відтинки, замкнутися в одному з них і не звертати уваги на всі інші. Ґрунтовність і точність методів допускають це розчленування знання. Можна працювати з одним із тих методів, як з машиною, і навіть не треба мати точного уявлення про їхній зміст і базу, щоб одержати багаті висліди. Таким чином більшість науковців підтримує загальний поступ науки, замкнувшись у своїй лабораторії, як бджола в комірці стільника, чи мул, запряжений до тупчака.
Але це витворює породу надзвичайно дивних людей. Дослідник, що відкрив якийсь новий факт природи, тим самим набуває почуття сили та самопевності. Не без певної рації він вважатиме себе за "людину знання". [82] І властиво він посідає частку правди, що разом з багатьма подібними частками, яких він не посідає, становить правдиве знання. Оце внутрішній стан спеціаліста, який у перших роках цього століття досягнув свого найбільш шаленого перебільшення. Спеціаліст прекрасно "знає" свій маленький закуток всесвіту, але він не має найменшого поняття про все інше.
Ось характеристичний приклад цієї дивної нової людини, яку я намагався визначити з різних боків і кутів. Я сказав, що це людський витвір, якого ще не бувало в історії. Спеціаліст править нам за конкретний приклад, що показує докорінну новину цього роду ,людей. Бо раніше можна було поділяти людей просто на освічених і неосвічених, на більш-менш освічених і більш-менш неосвічених. Але спеціаліста не можна підвести під жодну з цих категорій. Він не є освічений, бо він буквально не знає нічого, що лежить поза його спеціальністю, проте він не є неосвічений, бо ж він "науковець" і знає дуже добре свою частку всесвіту. Доводиться сказати, що він — учений неук, а це дуже серйозна річ, бо це означає, що цей добродій буде поводитися в усіх питаннях, на яких він не розуміється, не як неук, а з усією зухвалістю людини, що в своєму спеціальному напрямку є знавцем.
І справді, такою є поведінка спеціаліста. У політиці, в мистецтві, у товариських стосунках, в інших науках він займе становище примітива, безнадійного неука, але займе його енергійно і самовпевнено, незважаючи — і це дійсно парадокс — на спеціалістів у тих справах. Спеціалізуючи науковця, цивілізація зробила його неприступним і самозадоволеним у своїх вузьких межах; і саме це внутрішнє почуття панування і вартості збуджує в ньому бажання мати останнє слово поза своєю спеціальністю. З того випливає, що навіть у випадку спеціаліста, що втілює в собі максимум кваліфікації, отже, мав би бути найбільшою протилежністю маси, він буде поводитись як некваліфікована маса У майже всіх ділянках життя.
Це не пусті слова. Хто лише бажає, може спостерігати, як безглуздо думають, судять і діють оті "науковці" в політиці, в мистецтві, в релігії, в загальних проблемах життя й світу, а вслід за ними, звичайно, лікарі, інженери, фінансисти, професори тощо. Цей стан "глухоти", непокірності супроти вищих інстанцій, який я повторно [83] вивів як характеристику маси, досягає своєї вершини в оцих частинно кваліфікованих людях. Вони — символи і великою мірою носії сучасної влади мас, а їхнє варварство — це безпосередня причина деморалізації Європи.
З другого боку, це найясніший і найконкретніший приклад того, як цивілізація минулого століття, покинута на самоплив, відразу пустила цей паросток примітивізму і варварства.
Найнебезпечнішим наслідком цієї однобічної спеціалізації є те, що нині, коли існує більше "науковців", ніж будь-коли, є далеко менше "культурних" людей, ніж, скажімо, в 1750 році. І найгірше те, що ті мули наукового тупчака не в стані забезпечити навіть внутрішнього поступу науки. Бо для органічної регуляції власного росту наука потребує час від часу ґрунтовної перебудови, а для цього конечним є зусилля об'єднання, яке стає щораз тяжчим, бо захоплює дедалі ширші терени суцільного знання. Ньютон міг створити свою фізичну систему, не знаючи глибоко філософії, але Ейнштейн мусив насититись Кантом і Махом, щоб дійти до своєї гострозорої синтези. Кант і Мах — ці два прізвища лише символізують велетенську масу філософських і психологічних думок, які вплинули на Ейнштейна,— були потрібні для того, щоб визволити його дух і проторувати вільний шлях для його відкриттів. Але Ейнштейна не досить. Фізика вступає в найтяжчу кризу своєї історії, з якої може врятувати її тільки нова Енциклопедія, ще систематичніша за першу.
Отже, спеціалізація, яка уможливила поступ експериментальної науки протягом цілого сторіччя, наближається до тієї точки, де вона вже не зможе прогресувати сама, якщо нове покоління не візьметься збудувати новий, сильніший тупчак.
Але якщо спеціаліст не має поняття про внутрішню фізіологію науки, якою він займається, то він має куди менше уявлення про історичні умови, потрібні для її продовження, себто про те, як має виглядати суспільство і серце людини, щоб далі могли існувати дослідники. Спад наукового покликання, який можна спостерігати цими роками, як я вже згадав, є хвилюючою ознакою для кожного, хто виразно уявляє собі те, чим є цивілізація. Цього уявлення зичайно бракує типовому [84] "науковцеві", вершкові нашої сучасної цивілізації. Він також вірить, що цивілізація завжди навколо нас, так само, як кора землі та праліс.