Але цього вечора, коли він працював, йому з думки не йшов особняк з прохолодного блакитного мармуру. Минали години, і дедалі частіше здавалося, що ракета не така вже й потрібна.
Спливали дні, тижні; Біттерінгом поволі оволоділа нехіть до будівництва ракети. Не було колишньої наснаги, ревності. Він і сам злякався [211] своєї байдужості. Але якось усе так склалося – спекота, гаряче повітря, працювати важко...
На ґанку майстерні почулися притишені голоси.
– Чули? Всі їдуть.
– Еге ж. їдуть. Біттерінг вийшов.
– Куди це?
Вій побачив: по вулиці, здіймаючи куряву, їхали ваговози, в яких було повно меблів і дітей.
– Переселяються в особняки, – сказав хтось на ґанку.
– Так, Гаррі. І я переїду. І Сем теж. Правда, Семе?
– Авжеж. А ти, Гаррі?
– Я маю тут роботу.
– Пхе, робота! Доробиш ракету восени, коли стане прохолодніше.
Біттерінг зітхнув.
– Каркас уже готовий.
– Восени працюватиметься краще. Голоси ліниво бриніли в розпеченому повітрі.
– Треба працювати, – правив своєї Біттерінг.
– Відклади до осені, – заперечували йому. І це звучало розсудливо й правильно.
"І справді, восени діло піде краще,— подумав Біттерінг. – Часу буде скільки завгодно".
Ні! – задихаючись, кричало щось у самісінькій глибині його єства, заховане десь далеко, щільно зачинене. – Ні! Ні!
– Восени! – промовив він.
– їдьмо, Гаррі, – сказали йому всі.
– Гаразд, – погодився він, відчуваючи, як [212] його тіло плавиться в розпеченому повітрі.— Гаразд, відкладу до осені. А тоді знову візьмуся за роботу.
– Я вподобав собі особнячок біля Тірра-ка-налу,— мовив хтось.
– Біля каналу Рузвельта, чи що?
– Тірра. Це стародавня марсіанська назва.
– Але ж на карті...
– Забудь про ту карту... Тепер він називається Тірра. І я собі підшукав гарпеньку місцину в Пілланських горах.
– Це гори Рокфеллера?
– Це Пілланські гори, – заперечив Сем.
– Гаразд, – погодився Біттерінг, сповитий гарячим душним повітрям. – Пілланські то й Пілланські.
Наступного дня, – а він видався спекотний, тихий – його родина старанно навантажувала ваговоз.
Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали Ттіл, Ліннл і Верр – отак вони тепер себе називали.
Всі меблі залишили в маленькому білому будиночку.
– У Бостоні наші меблі були привабливі,— сказала Кора. – І в цьому будинку теж. Але в тому особняку!.. Ні. Ось повернемося восени, й вони знову стануть у пригоді.
Біттерінг не заперечував.
– Я знаю, які там потрібні меблі, – перегодом сказав він. – Великі, зручні...
– А як бути з твоєю енциклопедією? Хіба ти не береш її з собою?
Біттерінг відвів очі.
– Приїду наступного тижня й заберу.
– А свої иью-йоркські сукні ти взяла? — запитали вони дочку. [213]
Дівчина здивовано глянула на них.
– Навіщо? Вони тепер мені ні до чого.
Перекрили га;і, воду, замкнули двері іі вийшли до машини. Батько зазирнув у кузов ваговоза.
– Ти ба! Ми зовсім мало беремо з собою,— сказав він. – Порівняно з тим, що ми привезли на Марс, це просто пригорща!
Він завів ваговоз.
З хвилину невідривно дивився на маленький білий будиночок – хотілося кинутися до нього, доторкнутися до нього, попрощатися з ним; він почув себе так, ніби вирушав у далекі мандри іі ніколи по-справжньому не повернеться до всього, що залишив тут, ніколи більше все це не буде йому зрозумілим, своїм.
Саме цієї миті проїжджав на ваговозі Сем зі своєю родиною.
– Гей, Біттерінг! Поїхали!
І машина покотилася з міста стародавньою дорогою. У той самий бік їхали ще шістдесят ваговозів. Вони здійняли; важку хмару куряви, що мовчазно зависла над містом. Голубіла під сонцем вода в каналах, у кронах чудернацьких дерев пробігав легіт.
– Прощавай, місто! – мовив Біттерінг.
– Прощай, прощай! – підхопили дружина ії діти, махаючи руками.
І вже більше ні разу не озирнулися.
За літо до дна висохли канали, Літо пройшло по лугах, наче полум'я. У збезлюднілому селищі землян лущилась і відшаровувалась фарба на стінах будинків. На задвір'ях висіли автомобільні шини; ще недавно на них гойдалися діти, а тепер вони застигли в спекотному [214] повітрі, наче маятники годинників, що зупинились.
У майстерні поволі іржавів каркас ракети.
Тихого осіннього дня Біттерінг – він тепер був дуже смаглявий і золотоокий – стояв на схилі горба за своїм особняком і дивився на долину.
– Час повертатися, – сказала Кора.
– Так, але ми не поїдемо, – спокійно відповів він. – Навіщо?
– А твої книжки? А твій вихідний костюм? (Твої ллє, сказала вона, і твій йор уеле рре".)
– У місті нікого немає. Ніхто туди не повертається, – завважив він. – Та й навіщо? Зовсім ні до чого.
Дочка ткала гобелени, сини награвали пісеньки – один на старовинній флейті, другий на сопілці; веселий сміх відлунював у мармуровому особняку.
Біттерінг дивився вниз, на долину, на далеке селище землян.
– Які дивні, смішні будинки будують жителі Землі.
– Інакших не вміють, – задумливо промовила дружина. – Ну й бридкі ті земляни. Я рада, що їх уже нема.
Вони подивилися одне на одного, злякані тим, що сказали. Потім засміялися.
– Куди ж вони ділися? – замислено обізвався Біттерінг.
Він глянув на дружину. Вона була смаглява й струнка, як їхня дочка. А Кора дивилася на чоловіка – він здавався їй майже таким юним, як і їхній старший син.
– Не знаю, – сказала вона.
– Мабуть, повернемося в місто наступного року. Чи, може, за рік або два, – незворушно [215] мовив він. – А поки що... мені душно. Ходімо купатися.
Вони відвернулися від долини. Взявшись за руки, рушили до басейну, тихо ступаючи по доріжці, де струменіла прозора вода ручая.
Минуло п'ять років, і з неба впала ракета. Задимлена, вона лежала в долині. З неї висипалися люди.
– Перемога! Війна на Землі закінчилася! — галасували вони. – Гей! Ми прилетіли вам на поміч!
Але селище, побудоване американцями, мовчало. Мовчали будиночки, мовчали персикові дерева, мовчали амфітеатри. В порожній майстерні іржавів кістяк недобудованої ракети.
Прибулі обшукали пагорби. Капітан влаштував свій штаб у давно покинутому шинку. Лейтенант прийшов до нього з рапортом.
– Місто безлюдне, але па пагорбах ми знайшли місцевих жителів, марсіан. Вони смагляві, жовтоокі. Зустріли нас вельми гостинно. Ми з ними трохи погомоніли. Дуже швидко засвоюють англійську мову. Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.