Стискаючи тремтливими руками лопату, Біттерінг став навколішки біля квітника. "Працювати,— думав він, – працювати й про все забути".
Він підвів очі й глянув на марсіанські гори. Колись ці вершини називалися гордими марсіанськими іменами. Земляни, що впали з неба, дивилися на гори, річки, моря – всі вони мали назви, але для чужинців залишалися безіменними. Колись марсіани побудували міста й дали їм назви; підкорили гірські вершини й дали їм назви; плавали по морях і дали їм назви. Гори осунулися, моря висохли, міста перетворилися на звалища. Однак, незважаючи на це, земляни в глибині душі відчували якусь провину, коли по-своєму називали ці древні пагорби й долини.
Людина не може жити без символів і ярликів. Тому на Марсі все назвали по-новому.
Біттерінг відчув себе дуже самотнім тут, під марсіанським сонцем, у своєму саду, де він, нахилившись, висаджував земні квіти у чужий грунт.
Думай про щось інше. Весь час думай. Про що завгодно думай. Тільки не про Землю, не про атомну війну, не про знищені міжпланетні ракети.
Він спітнів. Огледівся. Ніхто не дивиться. Він розв'язав краватку. "Ну й нахаба,— подумав. – Спочатку скинув піджак, а тепер і краватку". Дбайливо повісив краватку на гілку персикового дерева – цей саджанець він привіз із штату Массачусетс.
І знов повернувся думками до назв і гір. Земляни все переінакшили. Тепер на Марсі є [201] Гормельські долили, морс Рузвельта, гори Форда, плоскогір'я Вандербільта, річка Рокфеллера. Перші поселенці в Америці вчинили мудріше, вони залишили американським рівнинам їхні стародавні індіанські назви: Вісконсін, Міпнесота, Ліідахо, Огайо, Юта, Мілуокі, Уокеган, Оссео. Давні назви, давній смисл.
Зачудовано дивлячись на гори, він думав: а може, марсіани там? Може, ви мерці, марсіани? Що ж, ми тут самі, відрізані від усього світу. Спускайтеся з гір, проганяйте нас звідси геть! Ми безпорадні!
Порив вітру обсипав його снігопадом персикового квіту.
Він простяг засмаглу руку і скрикнув. Доторкнувся до суцвіть, зібрав їх у пригорщу. Розглядав їх, крутив туди-сюди. Потім покликав дружину:
– Коро!
Вона визирнула з вікна. Бітторіпг кинувся до неї.
– Коро, подивись!
Вона покрутила суцвіття в руках.
– Бачиш? Вони якісь не такі. Вони змінилися! Персик квітне не так!
– Як па мене, звичайний собі квіт,— відказала Кора.
– Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?
З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.
– Коро, ходи-но сюди, подивись! Цибуля, редиска, морква переходили з рук
У руки. [202]
– Хіба це морква?
– Так... ні. – Вона вагалася. – Не знаю.
– Всі овочі стали якимись інакшими.
– Ніби так.
– Ти и сама бачиш – вони не такі! Цибуля – не цибуля, морква – не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не таї;. – Його опанував страх, серце шалено калатало. – Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. – Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. – Дивись, троянди! Троянди... вони стали зелені!
І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:
– Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив... Мерщій!
Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.
У неї ріс третій ріг.
А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок. Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.
– Треба тікати звідси, – сказав Бітгерінг.— Почнемо їсти цю гидоту з городу – й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається – спалити ці овочі!
– Вони ж не отруйні!
– Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало – всього якась краплина. Не можна цього їсти.
Він розпачливо подивився на будинок.
– Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз'їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.
– Ат, тобі просто ввижається! [203]
Вій иадяг піджак, зав'язав краватку.
– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.
– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.
У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.
Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.
"Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?"
Хтось привітався:
– Здоров був, Гаррі!
– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?
Люди закивали головами, засміялися:
– Звісно, Гаррі! Як же не чули!
– І що ви думаєте робити?
– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?
– Треба будувати ракету, ось що!
– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!
– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?
– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.
– І це вас не налякало?
– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.
– Йолопи!
– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]
– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!
Всі дивилися на нього.
– Семе, – звернувся він до одного.
– Що, Гаррі?
– Допоможеш мені будувати ракету?
– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.
Всі засміялися.
– Не смійтесь!
Сем добродушно дивився на Біттерінга.
– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...
– А що таке з ними?
– У тебе ж були сірі очі?
– Слово честі, не пам'ятаю.
– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?
– Та що тобі до моїх очей?
– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.
– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.
– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.