Буланко, чуючи останню погибель, захріп страшенно, напруживсь і став розбивати дужими персами лід та й витяг-таки за віжки Степана на той бік і зупинився над задублим господарем.
Підвівсь на ноги Степан, перехрестився широким хрестом і обняв чуло свого збавителя; кінь ласкаво дмухав на його своєю теплою парою, у якій хоч трохи відклякли Степанові руки, і він спромігся-таки сісти на коня верхи, попустивши йому на волю віжки. Буланко повів надокола головою, розширив ніздрі і кілька раз у свої перса втяг холодне повітря та й пустивсь по білій пустелі кудись у пітьму...
Ждала цілий вечір чоловіка Оришка; виходила з Ганнулькою аж за хутір його виглядати, та все дарма; боліло у неї серце, що він зламав слово, а як знялась хуга, то вона одного просила у бога, щоб чоловік у таку негоду не пустився в дорогу.
Нагодувавши свою доню кулешиком, вона на печі їй послала.
— Мамо! Я не буду спати, я ще погуляюсь... пожду тата, Буласі...
— Уже пізно, засни, моя дитино! — улещала її мати.— Я тебе збуджу.
— А тато не продадуть Бусі?
— Не продасть, не продасть, заспокойся... От коли б тільки сам благополучно вернувся!
— Чого, мамо? — розімкнула злякані очі Ганнулька.
— А того, що надворі таке коїться, не доведи господи!
— Мамо, я помолюся бозі за татка...— схопилась Ганнулька і хотіла було скочити з печі.
— Помолись тут,— зупинила її мати,— на долівці холодно...
— Так бозя звідсіля не почує.
— Почує, почує, моя квіточко,— цілувала Ганнульку Орися,— бозя усюди, скрізь... І кого-кого, а любих діточок завжди слухає.
Зложила побожно рученьки Ганнулька, підвела до образів на покуті очі і почала дитячими устами промовляти:
— Бозю, любий, хороший! Я тебе кохаю... Я голубків тобі нароблю, квіточок... І свічечку манесеньку, жовту... тільки проведи до нас тата і Бусю... щоб Буся у нас був, щоб у його не було на нозі вави... Бозю, мій милий, послухайся!
Ганнулька перехрестилась, ударила поклона і обвила маму за шию руками, а та почала цілувати кучеряву голову своєї красунечки доні...
Спить уже Ганнулька. Шиє сорочку мати на припічку, тільки робота не робиться, опускаються руки...
Сумно і хмуро у хаті. Миготить на виступці каганець; якісь химерні сутіні хитаються по стінах і по стелі; в кутках тумою сів морок; більмами дивляться вікна, занесені снігом; щось стогне у сінях, виє у комині...
Болить у матері серце, думки розбігаються... Яка-то щаслива вона була, як жила з дружиною любо та вірно, як працювала ревно і як достатки у них потроху зростали... А тепер... чоловік зовсім не той став, від хати одбився, вовком дивиться... І все ото через начальникування: унадився до шинків та й покотився згори... Що то далі буде?
Вогкі її очі зупинились у німому благанні на образі пречистої діви; із довгих вій перлинами по щоках покотилися сльози, а уста шепотіли безгучно: "Владичице, захисти! Зглянься!"
У сінях загавкав Барбос і почав дряпатись у причільні двері. Ганнулька прокинулась, схопилась на подушці і спитала:
— Мамо! То Буся?
— Не знаю, не знаю! — похапцем відповіла мати, накидаючи кожушанку на плечі...
Але раптом відчинилися двері і на порозі з'явився Степан, посинілий, аж білий, обмерзлий льодом і занесений снігом...
— Степан! Ти? — скрикнула вона з радості й скам'яніла.
— Прямо від смерті...— хриплим голосом, ледве відводячи дух, простогнав той.— Одно тільки чудо... божа ласка... та Буланко... відрятували.
Хоч і при здоров'ї був Степан, але та ніч далася йому взнаки: прокачався він і від остуди, і від переляку.
Зате з того часу кинув він навіки й шинки, і старшинування, яке часто доводить до гріха й до спокуси, а горілки — і в рота більше не брав.
Зажили вони з жінкою іще краще, іще любіше та приязніше. Хазяйство йшло їм у руку; Ганнулька росла на втіху, на щастя. Буланка, звичайно, Степан куму не дав, а лишив до самої смерті у себе; розкошував кінь у великій шані і ласці,— всі його любили, як найщирішого, найвірнішого друга.
[1] Звонтпити — злякатись.