Приголомшений господар затону довго сидів мовчки.
— Щастить же людям, — нарешті сказав він, і в його голосі прозвучала неприхована заздрість. — Шкода, що мені не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього... Слухай-но, Бухтику, чому б тобі не змайструвати для батька щось таке... скажімо, суходих? Щоб я і в спеку міг виходити на берег.
Бухтик стенув плечима.
— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообіцяв він. — Тільки не зараз.
— Чому не зараз? — образився батько.
— Тому, що зараз у мене в голові зовсім інше. Розумієш... — Бухтик нерішуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!
Барбула розреготався.
— Оце так здивував! — сказав він. — Тебе ж будь-яка рибина за кілометр бачить!
— Ні, ти мене не зрозумів. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.
Усмішка повільно сповзла з обличчя господаря затону.
— Що-о? Для людей?
— Саме так. Що ж воно насправді виходить? Ми бачимо один одного завжди і скрізь. Правильно я кажу?
— Правильно, — згодився Барбула.
— А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що відкидає тінь. Як дерево, наприклад.
— Чекай-чекай... Ти що ж це — хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тінь? Ну, знаєш... До цього часу я щось не чував, щоб у нашій родині водилися такі, котрих можуть бачити люди. Ні, не пам'ятаю.
— А я взяв і завівся, — заперечив Бухтик і знову задумався. — От тільки не можу зрозуміти, як це все трапилося.
— Так тебе люди і справді бачили? — Все ще не йняв віри господар затону.
Бухтик кивнув головою.
— Атож. Розумієш, підходжу я до одного вікна, щоб подивитися, що там робиться всередині. Постояв під вікном, послухав, про що там говорять, а потім виліз на приступку і зазирнув до кімнати... А посеред неї один хлопчик стоїть, всі його Вітьком-артистом кличуть. Стоїть і дивиться прямісінько мені в очі. Потім як заверещить: "А-а!" — і пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що він когось іншого злякався. Озирнувся — і раптом бачу — в мене тінь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.
— Може... ти щось скуштував? — нерішуче припустив господар затону.
— Нічого такого я там не куштував, — в задумі відказав Бухтик. — Хіба що... Там ще один хлопчик був, Сергійком його звуть. Так він викинув за вікно якесь біле кружальце. А я його піймав і скуштував. Може, з цього все й почалося?
— Може бути, — згодився Барбула. — Все може бути. Хіба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пішли лишень у двір!
— Чого?
— Щоб дізнатися, чи є в тебе тінь.
Бухтик зупинився на освітленому підводному пагорбі. Барбула уважно придивлявся до сина. Він навіть обійшов навколо нього.
Тіні не було.
— Здалося тобі все, — нарешті сказав він.
— Нічого не здалося, — вперто заперечив син.
ВІД КОГО ПОХОДИТЬ ЛЮДИНА
Посивіла від довгого життя Квакуша, котру всі в затоні називали Премудрою, сиділа на рудій купині. Навколо неї в нетерплячці штовхалися внуки і правнуки. Всі як один вирядилися в золотаво-зелені киптарики і кремові штанці.
Так вже повелося з давніх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусі Квакуші збиралися багаточисленні нащадки. А зібравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповіла якусь історію з свого довгого і багатого на пригоди життя.
Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусі Квакуші, в їхньому затоні нікому іншому не вдалося. Навіть водянику Барбулі.
Поважні старі жаби говорили, нібито в свої молоді літа Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвіддаленіших боліт і заплав. Напевно, чутки про неї дійшли і до людей, тому що одного чудового дня на березі затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти і сліпучо-біла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощів виманив на берег довірливу красуню і відвіз в свою далеку державу. Там він поселив її в чудовому прозорому теремі, який люди називали акваріумом.
Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремі. Щоранку приходив до неї слуга і подавав вишукані страви і найчистішу воду. До того ж Квакуші нудьгувати не доводилося — поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.
І все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всі називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавиділа бідну Квакушу, що одного чудового дня вирішила віддати її для якогось там досліду. Лише дивом Квакуші вдалося вирватися з рук злої цариці і відшукати дорогу до свого затону.
А про те, скільки разів їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й підступного Вужа — про це в затоні ходили легенди.
Квакуша Премудра кілька разів проквакшлялася і уважно поглянула на своїх численних нащадків.
— Отож, любі мої, слухайте, яку історію я вам зараз розповім, — повагом почала вона. — Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднішній, сиділа я на купині. Такій же, як і тепер. Раптом щось забриніло в повітрі, і велика срібляста стріла упала в болото просто переді мною.
— А що було потім? — запитало одне жабенятко і аж підстрибнуло з нетерплячки. — А чия це була стріла? Людська, еге ж?
Інші жабенята обурено зашикали на нечему і приготувалися слухати, що буде далі.
Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумілий тупіт, що з кожною хвилиною наближався до затону.
— Потім докажу, — квапливо квакнула вона. — А зараз — ховайтеся хто куди!
Затим Квакуша Премудра стрімголов описала широку дугу і першою бебехнулася в теплу воду затону. Численні нащадки заплюскотіли услід за своєю улюбленою бабунею.
По спокійній поверхні затону ніби град пройшов. Через хвилю все завмерло.
А ще через якусь хвилю з-за кущів верболозу вибігло двійко хлопчиків з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.
Вони на бігу причіпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.
— Таких хлопчисьок поміж людей кличуть кровожерними індійцями, — стиха проквакала Квакуша Премудра.
Оскільки в тутешній місцевості кровожерні індійці не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькаті очиці.
Кровожерні індійці зупинилися біля того місця, де переховувалися внуки і правнуки Квакуші Премудрої.