— От про це я з тобою і хотів би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав...
В палату Сергійко влетів за кілька хвилин до відбою.
— І де це тебе носить? — одразу ж напосівся на товариша Вітько Капустін. І тут же, не чекаючи відповіді, врочисто повідомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуванні утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не інакше, самому закортіло стати старостою... А ще вони вирішили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергійович Пушкін. Називається вона "Казка про попа і про наймита його Балду".
— Я, мабуть, візьму собі роль наймита Балди, — сказав Вітько. — А Васько виконуватиме роль попа... — І Вітько аж заходився від сміху. — Знаєш, що робить Балда з попом наприкінці казки?
— Знаю, — неохоче відповів Сергійко.
— Ні, ти скажи! — настоював на своєму Вітько.
— Ну, дає йому три щиглі.
— Та ще яких! — сказав Вітько і знову розсміявся. — Ох і потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогодні?
— Слухай-но, Вітю, — повільно почав Сергійко. — Потрібно врятувати одну людину.
— Врятувати? — перепитав Вітько. — Звичайно! А яку людину?
— Чудову людину, — пояснив Сергійко. Подумав і твердо додав: — Найкращу в світі.
Опівночі він прокинувся. Кілька хвилин полежав з розплющеними очима. Потім зіскочив з ліжка і підбіг до вікна.
В ізоляторі все ще горіло світло. На фіранці проглядала згорблена тінь Миколи Володимировича.
Отже, Олі не полегшало...
ШУРХІТ ЗА ВІКНОМ
Сергійко чемно привітався і сів на стілець. Потім показав на іграшку, яку Оля тримала в руках, і сказав:
— Вона дуже схожа на Бухтика.
— Та це ж і є Бухтик! — здивувалася Оля.
— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як дві краплини води. Хіба що справжній Бухтик куди більший!
Очі у Олі стали круглими від подиву. Вона навіть підвелася на ліжку.
— Справжній? А хіба він існує?
— Ще й як існує! — відповів Сергійко. — Тільки про нього мало хто знає.
— А ти знаєш? — запитала Оля.
— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзі.
Оля знову заплющила очі. Сергійкові навіть здалося, що вона заснула.
— Розкажи щось про нього, — нарешті тихо озвалася дівчинка.
— Гаразд... Тільки я почну з самого початку...
Невідомо, що творилося в інших місцях, а от над лісовим санаторієм дощі йшли вже третій день підряд. Вони йшли та йшли, неквапливі, одноманітні і такі нудні, що, мабуть, самі собі давно обридли.
Вітько Капустін десь роздобув дзеркало і тепер старанно прилаштовував його на стіні.
— Тобі допомогти? — запитав Сергійко.
Книжка, яку він щойно приніс з бібліотеки, виявилася такою ж скучною, як і цей дощ за вікном.
— Не треба, — відказав Вітько. — Тут і одному нічого робити. Зараз я його трохи підрівняю — і готово!
— Навіщо воно тобі?
— Побачиш, — загадковим голосом відповів Вітько.
Сергійко відклав книжку і підійшов до вікна.
Лісовий санаторій був збудований зовсім недавно. Навіть запах дерева та фарби не вивітрився ще як слід. Стояв цей санаторій у чудовому місці — неподалік від тихої річки, в неходженій лісовій гущавині. Тут, можна сказати, зроду-віку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливців, грибників та будівельників. І хто ж, як не вони, хлопці-новосели, повинні першими дізнатися, яка риба водиться в тутешній річці і які звірі блукають в навколишніх лісах?
Та одразу ж по приїзді погода зіпсувалася: дощ, вітер, калюжі, — і тепер, хочеться того чи ні, доводиться сидіти в надокучливій кімнаті.
Сергійко зітхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрімала на шибці.
Муха ліниво злетіла у повітря, трохи подзижчала над Сергійком і всілася йому на ніс. Напевне, спросоння їй здалося, ніби кращого місця для відпочинку в цій кімнаті немає. Сергійко зморщив ніс від лоскоту і здмухнув її з носа. Проте здихатися від мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.
— От же ж причепа! — обурився Сергійко і змахнув рукою.
Муха швидко злетіла в повітря і тут же всілася йому на вухо. Зопалу Сергійко ляснув по ньому з такою силою, що аж у голові загуло.
— Ну, постривай же! — розлютився він.
А муха, мовби нічого й не трапилося, вже сиділа на стриженій потилиці Вітька Капустіна. Сиділа, нахаба, і спокійнісінько вмивалася... Сергійко зірвав з бильця рушника і наказав товаришеві:
— Вітю, не рухайся! Я ж її зараз...
Проте Вітько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться ні за що ні про що отримати по шиї?
— Залиш мене в спокої з тією мухою! — сказав він. — Хіба не бачиш, що мені ніколи?
Вітько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Він сидів перед дзеркалом і корчив собі гримаси.
— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчі буде вигляд, — сказав він. — Тоді роззявив рота і розплющив очі так, мовби ненавмисне усівся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи ні?
— Схожий, — визнав Сергійко.
— То ж бо й воно, — сказав Вітько. — Ми, актори, повинні зображувати все на світі... — Після цього він витяг губи у курячу гузку і випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?
Сергійко уважно подивився на товариша.
— Пришелепуватий, — вирішив він.
— Сам ти пришелепуватий! — образився Вітько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобі покажу, який вигляд має горда людина.
В цю хвилину за дверима прочовгали важкі кроки і почувся буркітливий голос няні тьоті Клави:
— Всім приймати вітаміни! Та не спробуйте тільки обманювати, сама перевірю!
В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторії ніхто не сумнівався. Вчора, наприклад, вона перевіряла, як приймає вітаміни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вітька по драмгуртку. І Васькові дісталося так, що він ладен був проковтнути потрійну порцію.
Тому Сергійко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрій зберігалися вітаміни.
Вітько Капустін, не відриваючи погляду від дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.
— Гордим людям воно ні до чого, — сказав він і пожбурив таблетку в кватирку.
Сергійко завагався. Все ж таки Вітько неправий. Коли на те пішло, вони приїхали сюди не тільки відпочивати. Вони приїхали ще й лікуватися.