А Сергійко почав повільно занурюватися в холодну й липку трясовину.
Оля прокинулася опівночі, їй здалося, начебто за вікном хтось подав голос. Вона сіла на ліжку й почала прислухатися. Ні, то лише здалося.
Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманітне й безперервне сюрчання коників. Високо над землею погойдувався між хмар круглий місяць.
Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрілки показували рівно дванадцять годин ночі.
"Може, Сергійко вже повернувся?" — подумала вона і перевела погляд на Сергійкове вікно. Проте вікно було відчинено. А вони домовлялися, що коли Сергійко повернеться, то зачинить його.
Отже, він ще не повертався.
Тоді вона сіла на підвіконні і почала чекати.
Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напівморок, освітлений згори непевним, мерехтливим світлом, і відчувала, як з кожною хвилиною її все більше охоплює невиразна тривога. Іти через колючі кущі, здригатися від кожного шурхоту, пробиратися через перелісок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує... Бр-рр...
Ні, вона нізащо в світі не згодилася б на таке! Та що там вночі — вона і вдень не зважилася б податися до лісу сама.
"О, Сергійку, коли б ти тільки знав, яка я боягузка! — подумала Оля і невесело усміхнулася. — Тоді ти, напевне, ніколи б не дружив зі мною..."
І раптом їй здалося, начебто біля річки хтось закричав. Оля мерщій розчинила вікно і стала прислуховуватися. Але ні — то не був голос Сергійка. То кричала жаба. І кричала вона з таким відчаєм, що у дівчинки по спині забігали мурашки.
А через кілька хвилин вона помітила на освітленому узліссі якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збільшувалася в розмірах. Потім вона перетворилася в постать, і незабаром Оля впізнала в ній Бухтика.
Так, це був саме він. Тільки-но його розбудив відчайдушний крик Квакуші Премудрої, і Бухтик, ще не дізнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришеві, певно, загрожує смертельна небезпека... Так воно й виявилося. Що-що, а на мові мешканців затону Бухтик розумівся.
Він хотів одразу ж кинутися на допомогу Сергійкові, проте вчасно згадав, що в ніч Повного місяця перед Омашею не встояв би й десяток водяників, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед сміливою, безстрашною людиною.
І тому Бухтик біг до санаторію так, як ніколи ще не бігав у житті. Як добре, що вчора він на всяк випадок випрохав у Сергійка одну таблетку і сховав її під вербою!
Він вбіг на подвір'я і зупинився: всі вікна були затемнені. І лише в одному виднілася голова дівчинки...
Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.
— Сергійко в небезпеці! — задихаючись від сухого повітря, вигукнув він. — Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти сміливу людину, щоб...
— Де він? — швидко запитала Оля.
— Хто, смілива людина?
— Та ні, Сергійко! Де він?
— Там, в трясовині. Омаша заманила його туди і...
— Біжімо! — вигукнула Оля і стрибнула з підвіконня у двір.
Сергійко повільно занурювався в трясовину.
А неподалік, як і раніше, надсаджувалася від крику величезна бридка жаба.
Більше нікого не було.
Кілька разів він пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який він випадково вчепився, не міг витримати ваги його тіла. Коріння тріщало все чутніше.
Сергійко тоскно дивився на темне небо, всіяне зірками, на дерева, що височіли віддалік, на могутній кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тільки до нього!
Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися ніколи. І ніколи більше не бачитиме він ні оцих зірок, ні друзів, не пробіжиться по зеленій, теплій від сонця траві...
Зненацька жаба замовкла і стрибком обернулася до лісу. У повній тиші Сергійко почув, як хтось біжить у його бік. І вже зовсім близько від нього пролунав дзвінкий голос Олі:
— Ми тут, Сергійку! Ми йдемо!
СУД
— Так, я настоюю на тому, щоб відбувся суд, — повторила Омаша. — Треба нещадно покарати винних. Нещадно!
— Гаразд, винних я покараю, — згодився Барбула. — Але спочатку вислухаю усіх.
— А кого тут вислуховувати? — Омаша презирливо стенула плечем. — Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж він і винен в усьому!
— Вислухаю всіх, — твердо відказав господар затону. — Я суддя. А суддя повинен вислухати всіх.
— Тоді вислухай спочатку мене, — зажадала Омаша.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, — згодився Барбула.
— Що каже основний закон водяників? — почала Омаша. — Він каже, що у свято Повного Місяця ніхто не має права втручатися у дії русалок. А Бухтик його порушив.
— Інакше вчинити я не міг, — перебив її Бухтик. — Сергійко мій товариш.
— Правильно, — підтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзі Бухтика — наші друзі. Це також закон...
— Та хіба вони нам друзі! — вигукнула Омаша і злісно примружила очі. — Хіба друзі стануть знищувати мій город, хіба вони стануть витягати на суходіл найкращу мою подругу? Ні, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами... А є ще, до речі, один закон: мої вороги — ваші вороги! Є чи нема?
— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.
— То ж бо й воно... А Бухтик порушив і цей закон: він допомагав моїм заклятим ворогам!
— М-мм... — тільки й змігся що сказати Барбула.
Важко, неймовірно важко було на душі у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик і Омаша, не вперше лаялися. Але ще ніколи справа не доходила до суду. І зараз він, як головний у затоні, негайно повинен щось вирішувати. Це теж один із їхніх законів. І рішення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний... Але ж перед ним його власні діти!
І серце Барбули просто-таки розривалося від болю.
— Може, все ж таки помиритеся? — з надією запитав він по довгій паузі.
— Нізащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу ніколи.
— Не буду миритися, — вперто відказав і Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
— Ну що ж... — важко зітхнув Барбула. — Тоді, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.