І тут Вітькові прийшла до голови така думка, що він ледве не підстрибнув з радощів. А що, коли...
— Слухай, Бухтику... — обережно почав він.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я... хотів би тебе тільки запитати... Ти не хочеш стати артистом?
— Арти... А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвідоміші люди в усьому світі! Всі їх знають, всі їм аплодують...
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвідоміші в світі люди — це винахідники. Такі, як я. За ними йдуть поети. Про це я дізнався з тої скриньки, що стоїть, як його... у холі. В ній, знаєте, миготять всілякі цікаві картинки...
— А-а, знаю, — здогадався Вітько. — Та скринька називається телевізором.
— Телевізором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись і пригодиться.
"Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вітько. — І що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навіть не набагато гірший за мене..."
— Актори теж відомі, — вголос доводив він своє.
— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергійка.
— Правда, — підтвердив той.
— Тоді... навіть не знаю... — нерішуче промовив Бухтик. Видно було, що він не від того, аби стати ще й артистом.
— Чекай, Вітю, — втрутився раптом Сергійко. — А як же він гратиме людей? Він... той... він же Бухтик!
— А йому і не потрібно грати людей, — розважливо відказав Вітько. — Навіщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бісеняти в "Казці про попа і про наймита його Балду". Зрозуміло? А там ще щось поставимо.
— І справді, — жваво підхопив Сергійко. — Це ти добре придумав. Молодець!
В ту ж хвилину хтось постукав у двері і почувся веселий голос Миколи Володимировича:
— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?
— Нікого ми не злякалися! — радо вигукнув Вітько. І не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як він уже відімкнув двері.
— Еге, бачу, у вас тут ціла компанія! — зауважив Микола Володимирович.
— Це Бухтик, — почав Сергійко. — Він...
— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович і уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж із вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи ні?
— Вгадали, — сказав Вітько. — А звідкіля вам це відомо?
Микола Володимирович загадково посміхнувся.
— Е-е, друже мій Капустін, — сказав він. — Я знаю геть про все. Мені відомо навіть те, що ти вчора бігав на станцію. Скільки порцій морозива з'їв, га?
— Дві, — відказав Вітько і опустив очі.
Микола Володимирович похитав головою.
— Так я тобі й повірив, — сказав він.
— Ну... три, — пошепки признався Вітько.
— От бачиш. Так і ангіну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо підійди ближче, покажи язика... Скажи: "А".
— А-а, — почав було Вітько, і раптом його очі полізли на лоба.
Бухтик зникав з неймовірною швидкістю. Тільки-но його можна було навіть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тінь. За якусь мить щезла і вона.
— Ме-ее, — замекав вражений Вітько.
Сергійко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку і поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повітрі, — і перед Вітьком, мов нічого не сталося, сидів Бухтик. Лише цього разу він задоволене усміхався.
— Бе-е, — пробував поділитися своїми враженнями Вітько.
— Я просив тебе назвати лише "А", — докірливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавіт! Мабуть, морозиво тобі не пішло на користь.
— Бе-е, — настоював на своєму Вітько. — Б-бухтик! — нарешті вимовив він і показав рукою в бік кудлатого гостя. Лише тепер Вітько, здається, почав щось розуміти.
— Ну й що з того, що Бухтик? — відказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився... Е-е, друже Капустін, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвіст! Доведеться, мабуть, прийняти ось ці ліки і негайно лягти в ліжко!
— Та я... — боронився Вітько. — Це тому, що він...
— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — І слухати нічого не хочу.
І довелося бідолашному Капустіну лягти в ліжко.
ОДУЖАННЯ
Сьогодні Микола Володимирович вперше за багато днів дозволив Олі вийти надвір.
І, звичайно, поруч з нею був Сергійко.
Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очі в дівчинки з цікавістю бігали на всі боки, а на обличчі часом з'являлася усмішка. І від того Сергійкові здавалося, нібито сьогодні якийсь особливий, святковий день. А хвороба...
Коли Микола Володимирович дозволив Олі вийти надвір, він, між іншим, зауважив:
— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовніші твої помічники — сонце, повітря і... — він затнувся, добираючи потрібне слово.
— Вода, — поспішив підказати Сергійко.
— Е, ні, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобі зараз потрібно.
Сергійко зрадів: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже він сам потурбується.
Тьотя Клава ніби здогадалася, що у Сергійка на думці. Вона поправила комірець Олиного платтячка і застерегла дівчинку:
— Тільки не дуже захоплюйся тими прогулянками...
Потім скосила очі в бік Сергійка і додала:
— І не здумай ганятися з ними наввипередки.
Було більш ніж зрозуміло, кого саме мала на увазі строга тьотя Клава. Проте Сергійкові навіть у голову не приходило ображатися на неї.
І ось вони йдуть по м'якій шовковистій траві під незвичайно блакитним і високим небом. На узліссі весело і різноголосо щебечуть пташки, стрімголов вистрибують з-під ніг коники, а річка попереду виблискує так, як ще ніколи до того не виблискувала... Напевно, тому, що поруч ішла Оля.
— Ой, як чудово! — мружачись від сонячних променів, казала вона. — Навіть у голові трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.
— А я б і дня не міг пролежати, — зауважив Сергійко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пішов дощ. Отоді я тебе познайомив би з Бухтиком.
Усмішка повільно сповзла з Олиного обличчя.
— Сергійку... — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вітя Капустін, коли побачив Бухтика, з переляку забився під ліжко?