Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очі — Давані на дереві вже й сліду не було. Лише над піщаним береговим урвищем самітно стояла пишна квітка.
Барбула уважно розглядався на всі боки. Даремно, Давані ніде не було. Тоді він запитав:
— Ти куди подівся?
— Тут я, тут, — прошелестіла квітка. — Ось він, я!
При тих словах квітка плавно злетіла в повітря і перетворилася на метелика. А коли він підлетів до гілки, на котрій щойно крутився Даваня, — то вже був не метелик чи квітка, а справжнісінький пугач.
— Можу стати оленем чи вовком, — повівши очима вбік водяника, сказав пугач. — Тільки тоді всі діти збіжаться дивитися на мене і я ні про що не дізнаюся... Можна напустити в очі туману... Ні, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квіткою. Тоді нікому з дітей і в голову не прийде зацікавитися мною, і я зможу безборонно дізнатися геть про все... Бувай здоровий, Барбуло, і не хвилюйся. Твій друг зробить все, що може!
Пугач плавно відокремився від гілки і безшумно полетів у бік лісового санаторію.
На узліссі Даваня вирішив присісти на найвище дерево, аби трохи огледітися і вирішити, як йому бути далі. І тут він загледів Бухтика, котрий щодуху мчав від санаторію до річки. Його голова була щільно закутана рушником, і від того син Барбули більше скидався на ведмежатко, в котрого розболілися зуби.
— Бухтику, спинись! — вигукнув господар лісу, коли той порівнявся з ним. — Що це тобі напнули на голову?
Бухтик не зупинився. Він лише махнув рукою і помчав своєю дорогою далі.
— Дивно... — збентежено пробурмотів Даваня. — Нічого не розумію. А тому... Тому мушу побувати там!
КВІТКА, ЩО НАКИВАЛА П'ЯТАМИ
І, напевно, розвідини ці закінчилися б для Давані щасливо, коли б не Вітько Капустін та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетиції і від нічого робити затіяли суперечку про те, хто з них знає більше всіляких незвичайних історій та випадків.
— А ще є "літаючі тарілочки", — говорив Васько.
— Пхе! — презирливо відгукнувся на те Вітько. — Про це нині кожній курці відомо... А я, коли хочеш знати, на власні очі бачив фотографію слідів снігової людини.
— Тих слідів я можу тобі зробити скільки завгодно, — не здавався Васько. — А от чи відомо тобі, що в Англії незабаром впіймають доісторичне страховисько?
— В озері Лох-Несс, — уточнив Капустін. — Коли його піймають, то назвуть Васьком Миколаєнком.
— Як дам! — зауважив Васько.
Проте Вітько не звернув на ці слова ніякої уваги.
— А чи відомо тобі, що квіти такі ж живі істоти, як і ми, люди? — запитав він.
Цього Васько не знав і тому промовчав.
— Брешеш, — нарешті виказав він свою особисту думку.
— Було б перед ким. Я тобі навіть журнал можу показати, де про це написано... Розумієш, нещодавно вчені з однієї країни вирішили дізнатися, можуть квіти щось відчувати чи не можуть. Вони обрали для досліду найкращу квітку. Одні вчені поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялі листочки. А інші, навпаки, кололи квітку голками, щипали її і взагалі всіляко збиткувалися над нею... І через місяць всі завважили, що коли до квітки підходили вчені, котрі доглядали за нею, — квітка прямо на очах розквітала. А коли з'являлися ті, хто її мучив, — квітка негайно зіщулювалася... Ну, що ти на це скажеш?
Васько стенув плечима.
— Мало що може бути... Треба провірити.
Довго шукати їм не довелося. Обабіч доріжки вони вгледіли самітну квітку з пишними пелюстками. Вона так і просилася, аби над нею провели дослід.
— Щось я цієї квітки раніше не бачив, — зауважив Васько.
Вітькові також здалося, ніби цієї квітки не було, коли вони йшли на репетицію. Проте вголос сказав:
— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за відрами!
Хлопці наввипередки побігли до спального корпусу. Через хвилину, відсапуючись, вони з повними відрами повернулися назад.
Вода двома щедрими струмками полилася на квітку. Вітько спорожнив піввідра і запитав:
— Ну як, бачиш?
— Ні, — відказав Васько. — Дурниці це все.
— Лий ще!
Спорожнивши відра, хлопці присіли навпочіпки і стали пильно придивлятися до квітки.
Цієї хвилини налетів легенький вітерець і квітка ледь помітно поворухнулася.
— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вітько. — А я що тобі казав, га?
На цей раз Васько змовчав. А коли вітерець налетів знову, він схвильовано зауважив:
— Мені здається, що квітка прихилилася до мене.
І нагнувся ще нижче, аби пересвідчитися в тому, що квітка заприятелювала більше з ним, аніж з Капустіним.
— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вітько. — Теж мені, цяця велика... Ану, відсунься, а то придавиш ненароком!
І він штовхнув суперника в плече. Той втратив рівновагу і полетів догори дригом. Але тут же скочив на ноги.
— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмію, га?
Через хвилину обидва дослідники забули про свій дослід і покотилися по траві, підминаючи під собою все, що тільки траплялося на їхньому шляху. Нарешті Васько осідлав свого супротивника і запитав:
— Ну то як, будеш штовхатися?
— Відпусти, — сердито пручався під ним Вітько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квітку.
Згадавши про неї, Васько квапливо піднявся і озирнувся.
Проте квітки не було ніде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала під сонцем. На всяк випадок хлопці підняли свої відра і подивилися під ними. Але й там не було нічого цікавого. Вони отетеріло витріщилися один на одного.
— Куди це вона поділася? — запитав Васько.
А в цю хвилину самітна і пишна квітка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квіток е п'яти) в напрямку до лісу, подалі від санаторію.
Зупинилася вона лише в неходженій гущаві і одразу ж перетворилася на лісовика Даваню.
— От так історія! — ошелешено приказував він, мацаючи боки і струшуючи з себе краплини води. — Ну, зачекайте, я ж вас... — Проте тут же зупинив себе: — Ні, нічого поганого я їм не зроблю. Вони ж не від злості таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лісовик, а справжнісінька квітка!
БІЛЯ ДЖЕРЕЛА
Лісова річка брала свій початок з маленького джерельця.
Прозорим дзвінким струмочком квапливо бігла вона через веселі, всіяні квітами галявини, з розгону пірнала під замшіле каміння і струхлявілі дерева. І знову з безтурботним дзюрчанням поспішала все далі й далі.