Патрон говорить мляво, ніби вишукуючи цю роботу десь перед своїм, од сонця скривленим, обличчям. А я, погладжуючи свою зарослу щоку і пускаючи дим убік, стежу за ним запитливим зором.
В мені вже сміх: ах, мила бестія… хоч би посоромився ти так безцеремонно вживати все того самого прийому… я й без тебе знав, що "була"… завжди "була" і завжди я запізнююсь. Ніби справді ти такий доброзичливий.
– От.
– Перепрошую, – обережно перебиваю я і враз брешу сьогодні вдруге вже, – бачте, мені було ніколи на тім тижні – я закінчував одну роботу; тепер знову вивітрився. Як у вас тепер, нічого нема?
– Тепер? – патрон мляво думає…
Це дає мені можливість дивитись на нього, я занотовую: застиглість підборіддя, що робить новий малюнок на обличчі – з молодого перероблює його на мужнє; проділ – теж ховає в собі незримі риски солідності; затвердлі, врівноважені очи. "Що його старить? – думаю. – Комфорт? Чи свідомість своєї солідності?"
Тиша, тільки розбіжний вуличний гомін. На N м’який костюм, але комірець зношений.
– Тепер… немає, – повертається до мене і жмуриться N, – щось проектується там… але нічого певного – може, потім.
– Ну, нічого… Десь найду, – удаю я безжурного… і вирівнююсь. – Ясно, – тема про мою роботу аж надто мало дає приємності патронові, і думав він тільки так… задля фасону. Він і радий би, може, підтримати мене, але стережеться моєї "установки" – було б необережно постачати таку абсолютно сторонню людину, як я, роботою з цілком громадської установи: вже був клопіт. Та й шукати. Я це знаю і хочу йти. Але патрон тепер, коли своїм тоном я сам зняв із нього неприємний обов’язок допомоги, щоб чимсь компенсувати мене, пробує розіграти люб’язного господаря… Він дістає газету.
– Ви читали? Як вам подобаються наші?
Наші, радянська делегація за кордоном, злободенна тема.
– Наші? – скептично говорю я і весело думаю: "постій же". – Бачите – брак стилю, відсутність оригінальності. На мій погляд, найколоритніша фігура політичного сьогодні – Чемберлен. Тут яскрава аристократично-розбійницька традиція, чути певність, силу…
І кажучи це, спостерігаю, як слова мої, видимо, не до душі патронові, цього й треба.
– Ви непоправний… тільки могила таких, як ви, виправляє, – бубонить патрон, самітно любуючись з газети.
– Можливо… А ви… вас справді захоплює нове будівництво, серйозно? Не бачу нічого інтересного…
– Як?
Патрон встає і не на жарт, бачу, хоче розмахувати руками; і потім триває п’ять хвилин підробленого патосу та шаблонового апломбу. Я чую: "Ленін… Ленін… Ленін… фашизм і комунізм – дві світові сили… всесвітня революція перемагає: Китай. А господарство? А культуризація села, масове піднесення свідомості? Це можливо тільки в наших умовах, і ми повинні пишатися за свою епоху, не то що вагатися взяти участь у цій роботі для майбутнього… як ви".
– Все таки, я думаю, – навмисне перебігаю я рівне шосе патронової мислі, – далеко інтересніш обстоювати було червоне держално з гвинтівкою в руках. Колоритніше і, знаєте, безпосередніш. Праця на платформі – річ розпливчаста, многозначна.
– Це ви так думаєте, – обриває мене N. – Бо у вас немає ні досвіду, ні бажання.
Моя репліка, бачу, досягла свого: патрон надимається, в нього гасне охота говорити. От.
Мені добре відомо, що цяця, яка стоїть перед мене – один з тих, що враз прозріли на жовтень і революцію, скоро видано було останній пайок з пшона і явилась можливість стабілізованого утримання; і, ставши на платформу, подались до центрів та позаймали відповідальні паркетні помешкання.
В громадянську ж війну патрон, як і я, сидів собі на провінції та їв дядьківські паляниці з салом; події могли якими хоч смерчами проходити, в нього була стріха. Але я, вчителюючи тоді, свідомо держав себе на прив’язі перед лицем подій – мій час не прийшов. А патрон хвалився своїм умінням влаштуватись. А тепер – о, тепер навіть в зносинах з дружиною він уживає діалектики… і робить, тільки жаліючи, поблажливий вигляд до моїх заяв, що жовтень – що ж? – звичайне, в історичних аналах нормальне явище, задля якого, може, й не варто ламати всіх стільців… і думає, що я – контрреволюціонер, вихований на інтелігентстві та ідеалізмі.
Все сміється в мені, ввічливо-обережно я дивлюсь на патрона, ввесь час стримуючи своїх іронічні вогники. Патрон не хоче говорити. Поглядає збоку на годинника.
Але мені хочеться дати ще кінцівку. Тримаючи в руці картуза, скромно зазначаю:
– Бачте, я не боюсь щось проґавити. На мій погляд, кожен день виглядає свого героя; зробити щось гідне – не пізно ніколи. Звичайно, це я не про себе, але це почасти виправдує мою, як ви кажете, одірваність від сучасності, моє "laisser passer" (принцип невтручання. – Ред.) щодо відбудування 100 %; потім у мене, пробачте, хвороба: mania oryginalis.
Сонце так і пустує в кімнаті. Примружившись, у сліпучім трюмо бачу на мить себе: трохи розкуйовджений, злегка почервонілий; від того, що неголений, обличчя наче світиться.
Виходжу…
"Ах ти ж, бурбон… пиховита з сережками папуга, – енергійно думаю про патрона, спускаючись східцями, – і та тільки виймає "щастя"… а ти пропонуєш мені цитати з газет. Лекції читати смієш. Мавпу б тобі… до кота".
Я на виході, свідомість того, що "порожнеча" так і лишилась незасипана, і мені треба якось рятуватися, раптом збурює в мені одчайну злість – проти всіх і вся, і я примушений стримувати в собі порив, щоб не зосереджувати всієї злости на N. "Бурбон" не винен; не підрядився ж справді він визволяти мене – з якої речи? Піду ще до К, думаю бігом, і мчу, при чім жене мене не гадка про непорозуміння з дружиною; ні – якась сліпа, збурена упертість – на зло комусь – дійти свого: дістати роботи.
Мабуть, четверта чи п’ята година. Я повільно йду по бульварові.
Після патрона був у двох подібних, але один почав розпитувати мене, що нового.
– Получена свєжая хна, – одповів я на це, і скоро він розпрощався, поспішивши когось зустрічати.
Другому ж моя справа здалася легша за легшу; і він такого намолов, що, мовляв, зачекай я ще місяць мінімум, то зароблятиму – він так оберне – приблизно, як Мері Пікфорд… "Буде, буде", – з безсумнівною певністю повторив він про роботу і, обійнявши мене, повів показувати склади…