— Звичка, — доказала вона, усміхаючись.
— Авжеж, ніби звичка. У мене в очах стоїть, як ви ото їдете верхи на своїй кобилі назустріч мені, то в холодку під деревами, то на сонці… а тепер ні її, ні вас — обох не буде! Чого ж я тепер чекатиму цілий тиждень! Коли б ви дозволили мені купити Меб…
— Ні, ні, я ж сказала — ні! — Діді нетерпляче підвелася. На згадку про свою улюбленицю їй аж очі звологли. — Будь ласка, й не нагадуйте мені про неї. Ви помиляєтесь, коли думаєте, що мені легко було з нею розлучитись. Але більше я її не побачу й хочу забути про неї.
Він нічого не відповів. Дівчина вийшла й зачинила за собою двері.
За півгодини він уже розмовляв з Джонсом, колишнім ліфтером і войовничим пролетарем, якого Буйний День колись утримував цілий рік, щоб він міг написати книжку. Та книжка, що він написав, не мала успіху. Видавці не хотіли й дивитись на неї. Тепер Буйний День використовував цього невдаху-письменника як свого приватного детектива для таємних справ, що неминуче в нього бували. Джонс удавав, ніби його вже ніщо не може здивувати після знайомства з залізничним тарифом на дрова й на вугілля; отож він і тепер не виявив анінайменшого подиву, коли йому доручено було знайти того, хто купив таку й таку гніду кобилу.
— А скільки за неї можна дати? — тільки й спитав він.
— Та хоч би скільки. Ви мусите її купити будь-що-будь. Звісно, торгуйтесь, і добре торгуйтесь, щоб не збудити підозри, але купити її мусите конче. Тоді доправте її ось на цю адресу в Сономську округу. В мене там маленька ферма, і цей чоловік її стереже. Скажіть йому, щоб добре доглядав кобилу. А потім забудьте про все. Не кажіть мені, в кого ви її купили. Взагалі нічого мені не кажіть, тільки сповістіть, що купили й доправили куди треба. Втямили?
Не минуло й тижня, як Буйний День помітив в очах у Діді лихий вогник.
— Щось не так? У чім річ? — спитав він відважно.
— Знову Меб, — сказала вона. — Її вже перепродано. Хотіла б я знати, чи ви тут не причетні часом.
— Я, далебі, навіть не знаю, кому ви її продали, — рішуче відповів він. — І взагалі я й думати про неї забув. Це ваша кобилиця, і що ви з нею зробили, мене зовсім не обходить! Що ви її вже не маєте — це, звісно, погано. Та як ми вже зачепили делікатні справи, то я хочу поговорити з вами про дещо інше. Тільки не гнівайтесь і не ображайтесь, бо це діло, властиво, й не ваше.
Він хвильку помовчав, а Діді очікувально дивилась на нього.
— Ідеться про вашого брата. Ви не можете дати йому всього, що він потребує. Хоч ви й продали кобилу, але за ці гроші до Німеччини ви його не пошлете. А йому цього якраз і треба, як кажуть його лікарі. Йому треба поїхати до того славнозвісного німця, що обертає на кашу кістки й м'язи людині, а тоді виліплює їх наново. Отож я й хочу послати його до Німеччини, і нехай той німець покаже, що він уміє.
— Якби це тільки було можливо! — тихо сказала Діді: від хвилювання їй аж дух захопило, однак вона зовсім не сердилась. — Але ж це неможливо! Ви самі це знаєте. Я не можу взяти від вас гроші!
— Стривайте, — поспішився він. — Коли б ви гинули від спраги, хіба ви не взяли б кухля води від одного з дванадцятьох апостолів? Чи злякалися б його поганих намірів?
Діді скинула головою, ніби хотіла заперечити.
— Або, може, почали б думати, що скажуть люди?
— Це зовсім інша річ! — почала вона.
— Послухайте-но, міс Мейсон. У вас якась чудна гадка про деякі речі. Викиньте ви її з голови. Ось хоч би про гроші як ви думаєте. Далебі, я ще зроду нічого кумеднішого не чув. Ну, уявіть, що ви падаєте з якоїсь кручі. А я простяг руку й підхопив вас. Хіба в цьому буде що поганого? Звісно, що ні! Тепер даймо, що ви потребуєте допомоги іншої, не сили моєї руки, а сили мого гаманця. Це вже, бачте, погано. Так усі кажуть! А чому? Та тому, що ватага грабіжників хоче, щоб усі дурні були чесні й поважали гроші. Коли не буде так, то де ж тоді опиняться грабіжники! Невже ви не розумієте? Сила-бо в них не в руках, а в доларах. Тим-то руки річ звичайна, руками рятуй скільки завгодно, а долари — святі, такі святі, що ви не важитесь позичити жменю їх у мене, коли я хочу вам помогти.
Або скажімо інакше, — провадив він далі, побачивши, що не переконав її, — Коли ви падатимете з кручі і я порятую вас силою своєї руки, тут нема нічого поганого. А коли я цю саму силу прикладу, працюючи кайлом та заступом, і за день зароблю два долари — ви не захочете й доторкнутися до них. А тим часом це не що більше, як та самісінька сила моєї руки, тільки в іншій подобі. Та й не вам я пропоную свою поміч. Не вам я хочу позичити грошей. Я підхоплюю вашого брата, достоту якби це він падав із кручі. А ви дуже гарна сестра: біжите й кричите мені: "Стійте!", — нехай, мовляв, брат ваш собі падає. Щоб урятувати ногу, йому конче треба поїхати в Німеччину до того знаменитого лікаря, ось я й пропоную йому свою поміч.
Я хотів би, щоб ви побачили мої кімнати: всі стіни позавішувано гнуздечками з кінського волосу — десятки, сотні їх висять. Вони мені ні до чого, а коштують гроші. Їх роблять арештанти, тим-то я їх купую. Та я, бувало, за одну ніч витрачав на віскі стільки, що стало б заплатити найліпшим лікарям і поставити на ноги десяток таких хворих, як ваш брат. І затямте, що це взагалі не ваше діло. Коли він захоче вважати це за позичку — будь ласка. Це його справа. А ви стійте собі осторонь і не перешкоджайте мені звести його з кручі.
Діді все відмагалась, і Буйний День удався до гостріших доказів.
— Я трохи здогадуюсь, чому ви стаєте братові на дорозі, — сказав він. — Ви забрали собі в голову, що це я хочу таким способом підлеститись до вас. Пусте! Виходить, по-вашому, я залицяюсь до всіх арештантів, що в них купую гнуздечки, так? Я вас не просив вийти за мене заміж, а коли й попрошу, то, у всякім разі, не намагатимусь купити вашу згоду. Як я прийду до вас свататись, то прийду просто, відверто, без хитрощів.
Діді аж спалахнула з обурення.
— Якби ви знали, який ви смішний, ви б цього не казали! — вихопилось у неї. — Ніколи жоден чоловік не ставив мене в таке безглузде становище. Ви мені раз у раз нагадуєте, що не просили ще мене вийти за вас заміж. Та я зовсім і не хочу, щоб ви просили, я з самого початку попередила вас, що вам нема чого сподіватись. А ви все ніби загрожуєте мені, що колись, не знати коли, прийдете й попросите моєї руки. Приходьте ж краще зразу й просіть, дістанете мою відповідь — і по-всьому.