Отож він побачив у себе на руках нову карту, що її здав йому навісний Талан. Він і гадки не мав, як багато вона ще заважить у його житті, тільки подумав, що то добра карта. Але часом його огортав сумнів: а може, це тільки хитрий виверт Долі, що призведе його до горя, до згуби?
Що, коли Діді не захоче його, а він її любитиме щодень дужче й палкіше? І враз оживали всі його давні страхи. Йому пригадувалися любовні драми, що зруйнували життя чоловіків і жінок, яких він колись знав. От хоч би Берта, дочка старого Дулітла, що закохалась у Дартворсі, власника багатої займанки на Бонанзі; Дартворсі знов же не любив Берти, а гинув за жінкою полковника Волстона, і вони втекли вдвох Юконом до моря. Полковник Волстон, що сам до нестями кохав свою жінку, кинувся навздогін за втікачами. І на що ж усе вийшло? І Берта мала тільки нещастя зі свого кохання, і ті трое так само. Нижче Мінуку полковник Волстон і Дартворсі зійшлись на двобої. Дартворсі поліг на місці, а полковник з простреленими грудьми тільки дотяг до весни і помер від запалення легенів. Його жінка залишилась сама й не мала вже кого більше кохати.
— А тоді ще Фреда. Через якогось чоловіка десь на другому кінці світу топилася в крижаній каші на Юконі й зненавиділа його, Буйного Дня, за те, що він нагодився на той час, урятував її й повернув до життя… Знову ж таки Діва… Ті спогади з минулого його налякали. Що коли зараза кохання встигла вже глибоко пролізти йому в душу, а Діді не захоче його? Адже ж це буде не багато чим краще, ніж тоді, коли його лупили Даусет, Леттон та Гугенгамер. Звісно, коли б розбурканий у ньому потяг до дівчини не такий був сильний, то з самого страху йому вилетіла б з голови й думка про неї. А тепер він шукав утіхи в тому, що часом же закохання й на добре виходить. Хто-зна, може, й тепер Доля підсовує йому добру карту, щоб він виграв? Народжуються ж і такі люди, що все життя живуть щасливо й умирають щасливо. Чом би і йому не бути таким улюбленцем Долі?
Настала неділя. Боб поводився на Підмонтських горбах, як янгол; часом він, звісно, гарячився, гарцював, але загалом був як та овечка. Буйний День зі складеним удвічі гарапником у правій руці чекав і хотів, щоб він завернувся хоч разочок, та Боб неначе дражнив його, поводився сумирно й не думав навіть норовитись. Діді не було видко, і Буйний День дарма кружляв по згористих дорогах. Пополудні він піднявся крутим схилом через друге пасмо горбів і спустився в Марагську долину. Ще не встиг він далеко проїхати, коли почув кінський тупіт. Хтось галопом мчав проти нього. Невже це Діді? Буйний День повернув коня і ступою поїхав назад. "Якщо це Діді, то я направду вродився щасливим", — загадав він. Кращих обставин для зустрічі годі й сподіватись. Вони їдуть у одному напрямі, вона наздожене його саме тоді, коли дорога піде вгору. Мимоволі їм доведеться їхати ступою до самого верху, а там знову крутий схил — теж доведеться спускатися ступою.
Тупіт ближчав, але він не озирався, аж доки почув, що кінь позад нього пішов ступою. Тоді він зиркнув через плече. Ззаду справді їхала Діді. Вона зразу його впізнала і, очевидячки, дуже здивувалась. А для нього що ж могло бути природніше, ніж притримати коня, зачекати, поки вона з ним зрівняється, і далі їхати з нею поряд? Він міг полегшено зітхнути. Усе складалося так, як він хотів. Вони привітались і тепер їхали поруч в один бік; і мали так їхати не одну милю.
Буйний День завважив, що вона насамперед поглянула на коня, а тоді вже на нього.
— Що за красень! — вихопилось у неї.
Дивлячись на її осяйні очі й захоплене обличчя, Буйний День насилу міг повірити, що це та сама молода жінка зі стриманим, спокійним лицем, яку він звик бачити в конторі.
— Я й не знала, що ви їздите верхи, — сказала вона спершу. — Мені здавалося, ви ніколи й не розлучаєтесь зі своєю машиною.
— Я оце недавно тільки почав, — відповів він. — Став грубшати, треба якось зганяти зайве.
Вона швидким поглядом скоса окинула його всього від голови до п'ят, разом з конем.
— Але ви їздили раніше?
"А вона добре знається й на конях, і на всьому, що їх стосується", — майнуло йому в голові.
— Не дуже багато, — відповів він. — Підлітком, щоправда, як я жив у Східному Орегоні, я був справжній урвиголова: тікав з селища до ковбоїв, виїжджав диких коней ї все таке.
Отже, на велику йому полегкість, розмова завелась на теми, цікаві для них обох. Він розказав їй про Бобові витівки, як той завертається і як він намагався його приборкати. Вона погодилася, що з кіньми треба бути досить суворому, хоч як їх любиш. Ось узяти її Меб, вона в неї вже вісім років. Скільки довелося докласти праці, щоб відучити кобилицю хвицати копитом стійло! Сердешній Меб чимало перепадало, зате тепер вона вилікувалась від цієї звички.
— Ви, певне, багато їздили верхи, — сказав Буйний День.
— Та я навіть не можу сказати, коли вперше сіла на коня. Адже ж я народилась на ранчо, і ніяка сила не могла відірвати мене від коней. Мабуть, це в мене просто вроджене. Першого поні мені подарували в шість років. Восьмирічною я вже цілі дні не злазила з сідла, їздивши з батьком. Одинадцятьох років він мене вперше взяв із собою полювати на оленя. Я пропала б без коня. Життя в чотирьох стінах це для мене мука, і без Меб, певне, я давно б тут заслабла й померла.
— То ви любите сільське життя? — спитав він і враз помітив зовсім нові іскринки в її сірих очах.
— Так само, як ненавиджу міське, — відповіла вона. — Але жінка на селі нічого не заробить… Отож доводиться терпіти, за допомогою Меб.
І вона розповіла йому багато дечого про своє життя на ранчо, ще доки не помер батько. Буйний День був у захваті. Ось вони вже й спізнаються ближче, їдуть разом добрих півгодини, а розмова не вгавав й на хвильку.
— То ми з вами, виходить, мало не земляки; я родом із Східного Орегону, це зовсім недалеко від Сіскію, — сказав він, та враз і прикусив язика, бо вона хутко спитала, обернувшись до нього:
— А звідки ви знаете, що я з Сіскію?
— Та я не пригадую, хто саме, але хтось мені про це казав, — промимрив він зніяковіло.
Ту мить Вовк, нечутно, мов тінь, майнувши повз них, налякав Меб і відвернув увагу Діді. Вони заговорили про аляскинських собак, а потім розмова знов зійшла на коней, і вже цілу дорогу говорили про них.