— Ніякого йому нівечення не буде; що ж тут такого? Вийшла від начальства така должность, треба ж її комусь відбути. От громада й вибрала твого сина, і нехай здоров послужить! — втихомирює пан писар мою матір; а вона, замість втихомиритися, ще більш лютує. Таки мушу правду повідати, завзята вона, покійниця, була: вже коли до кого було пристане, так голіруч од неї не одкараскаєшся; доти в'їдатиметься, доки на своє поставить.
От і пристала вона до старшини та до писаря:
— Відпустіть та й відпустіть мого сина, без того додому не піду!
А вони їй одно твердять:
— Не ми його вибирали, а громада!
— Дурна ваша громада!
— Гей ти, бабо, прикуси язика, довгий він у тебе, щоб часом не вкоротили!
— Отеє ще не видала! Мовчати! Щоб я мовчала! Не на таку напали, нікому не змовчу, до самого царя дійду!
— До царя далеко! — радить писар.— До голови вдайся, ближче.
— ї до голови, і до окружного, і до палати, і до самого царя — скрізь дійду, всюди стежку знайду, свою дитину не попущу, не дам з неї знущатися. І вигадали ж отаке, анахтемські душі! Громада... громада постановила, щоб вас стовма постановило... Громада вибрала, бодай ви на мари вибралися...
Отак вона їм прочитувала, аж доки пан писар не звеліли десятнику відвести її додому; а я сиджу та сльози ковтаю... Іде вранці череда повз розправу:
— Ану-ну, стійкові, виганяйте бугая в череду! — гукнув пастух.
— Іди, Михаиле, в череду! — мовив до мене стійковий. Насунув я шапку н^ вічі, щоб нікого й не бачити, і йду
собі повагом збоку.
— Наперед, напереді Рушай на сам перед, як слід бугаєві! — гукає на мене пастух.— Рушай, рушай, а то пугою піджену!
— Дядечку! Я все одно, збоку! — прошуся я.
— Не можна збоку, начальство загадує! Сам тямиш добре, що се не те, що бувало колись — то був у нас уряд, тепер стало начальство!
Ходжу я з чередою день, другий, тиждень; ночую в розправі з стійковими. Сам не тямлю, що зо мною; так погано мені, так соромно, особливо отеє було увечері: тільки, було, що череда в село, так дітвора й висипле з усіх дворів. Дивляться на мене, пальцями вказують, наче на яке чудовище.
— Ой, ой! Дивіться, дивіться, який бугай!
Довели мене капосні діти до того, що я почав шпурляти на ШІХ паличчям, землею. Не помагає, ще гірше лізуть у вічі та дратують: "Бугай — буїу, бугу!" Перетерпів отак я цілий тиждень; увечері випросився у стійкових, щоб пустили мене до матері побачитися. Думка така була: пораджуся з матір'ю, та ноги на плечі — і світ за очі. Десь та пристану до людей, а тут мені невмоготу; прямо — хоч петлю на шию та на бантину. Приходжу до матері, а мати й каже:
— Тривай, синку, через ніч! Завтра свята неділенька, голова приїде, розбере нашу справу, я ходила до нього.
Другого дня в обід справді приїхав голова прямо до розправи; питає у старшини, що се, каже, у вас таке діється?
— Нічого, пане голово! Начальство завдало, щоб був у нас бугай.
— Ну?
—г То ми й вибрали собі.
— Та се ви з глузду зсунулися, чи що: аж скрізь такий загад, щоб бугаї були по селах, а ніде сього нема, щоб парубка на бугая вибрати. Хто се вас так напучив?
— Начальство так звеліло.
— Коли се так?
— Тоді й тоді; така бумага прийшла з округи.
— Де та бумага? Хто її читав?
— У писаря, він її читав; вже ж ніхто більш, я чоловік неписьменний! — каже старшина.
Приніс писар бумагу. На лихо, й голова не тямить прочитати.
— Ану,— каже до писаря,— читай, як там написано: я послухаю, чи так, як і до нас, чи, може, інакше як.
Читає писар: "Немедленно и неукоснительно позаботиться, дабы общество обзавелось своим отборным бугаем и об избрании такового донести мне".
— Гм! — промовив голова.— Ану ще раз, як воно там стоїть — "відборного", чи що?
—"Ні, "одборного".
— Гм! У нас сього нема: нам прямо написано, щоб був свій бугай, та й годі, а тут бач "отборного". Що ж се воно значить? — питає голова у писаря.
— "Отборный" — себто по-нашому "виборний",— мовив писар.
— Гляди лише, чи так? Щось воно недоподобне.
— Так, іменно так: "виборний", значить вибрати бугая.
— Та тобто з людей, з громади? Ой навряд чи так, чи не брешеш ти?
— Хрест святий, що так, бо от і далі стоїть: "об избрании", значить — кого виберете,— донести. Ми й донесли так, що вибрали Мокрицю.
Голова задумався. Довго думав, та тоді до мене:
— Нічого, парубче, не вдієш, громадська воля така та загад начальства, треба коритися! — і поїхав собі.
А мати моя вдалася до повітового міста та там до окружного начальника. Вклонилася йому. За тиждень прибіг окружний у наше село, розпитався як і що, зсадив писаря, надавав старшині лящів, а мене визволив з должності бугая і розповів нам, що в тій бумазі було написано, щоб громада купила собі бугая такого як слід... От воно яка пригода була мені... Давнє діло отеє, а з того часу так мене й зовуть бугаєм.