— Годі, пане писарю, годі! Хто там змагається? Ніхто про колотнечу й не гадає. Я навіть і в думці не мав.
— І я ні.
— І я ні.
— А я хіба гадав?
— По мені хоч і двох бугаїв.
— І я не проти того.
— Бугай — добре діло.
— Видима річ.
— Коли вже начальство каже. —* Авжеж, авжеж.
— І самі бачимо, що без бугая не можна.
— Насилу, дав бог силу зрозуміти. Так би й зразу, а то понесли теревені, тільки час загаяли! — озвався пан писар.— Тепер от вибирайте, і годі!
— З чого ж його вибирати, .пане писарю? Коли б було з чого, то б воно й нічого; чом би й не вибрати? А то ж ні з чого; у нас ні в кого з хазяїнів нема бугая.
— У мене коли б був, я й без слова подарував би його на обчеського; так же нема і зроду-віку не було.
— Нема і в мене; признатися, я боюсь і дивитися на бугая; колись у Деконці, ще я хлопцем був, дак бачив, як панський кочубеївський бугай підняв на роги молодицю. З того часу я, коли де й взирю бугая, то втікаю.
— Небезпечна, значить, річ бугай.
— У мене назимочок такий є, так коли воля начальства, я готов поступитися їм на громаду. Беріть!
— От і добре!
— От і дякуємо вам, дядьку Іване!
— Поздоров вас, боже, за таку добрість!
— Верни нам, господи, сторицею!
— Я ж не жалію для громади; а назимочок добрий; може, хто бачив?
— Як же не бачити його?
— Се отой половий?
— Еге, еге, він самий!
— Я його добре знаю! З нього бугай вийде хоч куди!
— Так, значить, і ділу кінець! Тепер, значить, і по домівках можна!
— Дурні ви! — озвався старшина Марченко.— Он послухайте, що каже пан писар: він каже, що треба не назимка, а бугая, та не простого бугая, а такого, як начальство каже. Начальство каже, аби громада вибрала бугая. Розумієте ви, чи ні — вибрала. Значить, бугай — се не той бугай, що з рогами, а се така "должность", уряд значить. Такий самий, як от і інші уряди, що начальство позаводило, от як десяцький, соцький, отаман.
— Он воно що! А я гадав собі, бугай, так бугай, аж бач, як воно!
— Ну, коли так, то мій назимок на се діло не годиться! Я його поверну на вола!
— То як же се воно так?
— Чудне щось!
— Недовідоме.
— Зроду-віку не чув.
— Не доводилося й мені такого чувати! — мовив Марченко.— Але ж коли начальство заводить нові порядки, то вже його воля.
—* Авжеж., авжеж..
— Начальство знає, що й як.
— Коли б не знало, то би начальством не було.
Одне слово: наказав старшина вибрати на бугая когось із громади. Отут-то й почали люде змагатися. І той не хоче, і сей не хоче; той старий, той многосемейний, тому ніяково — люде висміють, просвітку не буде, особливо на вулиці між дівчатами.
— Вже ж,— каже пан писар,— когось та треба вйбратл.
— А от кого, панове громадо! — обізвався мій сусіда Трохим Лисий.— От кого,— вказуючи на мене,— Михайла Мокрицю: він якраз вдатний буде на бугая; парубок молодий, одинокий, безземельний, господарства за ним нема, він вдовиченко, мати ще при здоровлю.
— Еге, еге! — загомоніла громада.
— Та що ви, люде добрі! — став я змагатися.— Змилуйтеся, не нівечте мене, який з мене бугай; шукайте кого придатнішого, а мене визвольте; на таку "должность" треба чоловіка неабиякого.
— Годі, годі! — загула громада.— Нічого, базікати: його, його, Михайла Мокрицю, на бугая; він парубок при здоровлю, нехай послужить громаді і начальству вірою й правдою.
— Чи так, то й так! — промовив старшина.
Я в ноги громаді, прохаю-благаю визволити мене з сієї должность
— У мене,— кажу,— мати вдова.
— Байдуже! Ніде не дінешся, і мати буде при тобі, і ти при матері.
— Визвольте, панове громадо! — молюся навколішках: де ж там, і слухати не хочуть.— Не наша на те воля, воля начальства; наше діло справити загад начальства.
— Не змагайся, синку, не змагайся! — радить старий дідуган Петро Гринь.— Послужи громаді, аби твоя сила...
— Дідусю! — кажу я.— Сила без голови шаліє...
— Та й розум, синку, без сили мліє... Не змагайся, послужи, я тобі добре раджу, воля начальства.
— Та де се в світі,— кажу я,— чувано, щоб отаке начальство...
— А заськи про начальство! — гукнув писар.— Мовчи та слухай!
— Правда, синку, правда! — знов радить мені старий Гринь.— Придерж язика, пам'ятай, що коли млин меле, то борошно буде, а язик меле — біда буде.
— То як же останнє ваше слово, панове громадо? .— питає Марченко.
— Мокрицю! Мокрицю! Мокрицю на бугая! — гула громада.
— Та я не хочу!
— Не хочеш по-чеськи, підеш по-песьки.
— Його, його, Мокрицю на бугая...
Як я не змагався, як не кланявся, як не благав, нічого не вдіяв.
Громада розійшлася, а я став бугаєм. Марченко зараз, щоб мене в стайню поставити, та,, спасибі, вже пан писар заступився за мене, відрадив старшині.
— За звичайного часу нехай,— каже,— він з людьми в стійковій хаті ночує, але щоб стайня раз у раз була в порядку, і нехай він, себто я, добре пильнує: як тільки зачує дзвоник — то се знак, що начальство біжить; тоді нехай прожогом у стайню.
— А вдень же як з ним? — питає Марченко.
— Вдень, відома річ,— мовив пан писар,— вдень з чередою нехай ходить!
— Так, а чим же нам його харчувати? — допитується старшина.— Як про се в законі стоїть? Вичитай лише, щоб і я знав.
— В законі про се нема нічого: загоді, як закон писали, так про бугаїв ще не було загаду од начальства.
— То як же воно буде?
— Вже ж ніяк інакше... Звісно, чоловік сіна й трави не їстиме, треба йому хліба і до хліба: так нехай по черзі разом з пастухами харчується по дворах.
— Хіба що так...
Порадилися пан старшина з паном писарем, як контентувати мене; та тоді взялися загадувати мені як і що: коли до череди виходити, як у череді, як перед начальством; напучують мене, аж ось зненацька, несподівано сусіль моя мати. Вона, бачте, дочулася вже, люде переказали, яка мені пригода випала.
— А що отеє,— каже,— ви, пани урядники, з моїм сином заподіяли?
— Нічого, бабо, чи молодице! — одказують їй.
— Як нічого! Занівечити парубка намоглися, та й нічого! Вам байдуже, а у мене він одинчик.
— Хіба йому що станеться? — каже писар.
— Господи, і язик не одпаде у тебе, пане писарю, отаке верзти! Та де се в світі чувано, щоб парубка на бугая повернути?!
— Мабуть, чувано, коли начальство загадало вибирати.
— І вибирайте собі, кого знаєте, а мого не займайте, не нівечте чоловіка.