— Боже, який ви лірик, Андрію, може, ви мені вірші б написали на пам'ятку про нинішній вечір...— теплим поглядом глянула на нього Віра.
— То я починаю читати,— не відповів їй нічого про лірику Андрій і простяг руку до невеличкого столика з машиною, де на нескінченій мережаній сорочці розкрита книга лежала.
Віра налила собі і Андрієві чай, взяла сорочку й стала шити. Задумалася і неуважно слухала. Все спомини й спомини... Ось Петра висилають... Вона хоче їхати з ним, вона не може без нього, не може. Ні, не треба їхати — вирішив Петро — ні в якім разі не треба. Ось-ось дитина народиться, та й потім, по що їхати? Його доглядати? Він і сам проживе, він сильний. А вона повинна лишитися тут, працювати — не можна ж залишати свою працю задля особистих своїх почувань... І вона лишилася... Так тяжко було, рвалася до коханого, тужила. А потім з'явився Петрусь — не було коли рватися. Сміхом і радістю виповнила дитина їй життя, та й робота заповняла його. Розважали товариші, Андрій. Бракувало коханого чоловіка, але спокійно чекала його, вже не було тої розпуки, що спочатку.
І Андрій гарний хлопець... Так доглядав її, так дбав за неї... Певне, він дуже любить Петра, коли так піклується завжди його жінкою й сином. Звикла до Андрія... Се, мабуть, він не дав їй впасти в розпуку, не дав нудьгувати. Отсі вечори, коли Петрусь спить, коли вже роботу скінчено, самій їй було б дуже важко переживати. Особливо зимові. А з Андрієм удвох вони читали, власне, він читав, вона слухала й шила та гаптувала сорочки Петрові та малому Петрусеві. Літом мало читають і йдуть в садок, в поле, в гай, розмовляють, співають, двічі в тиждень пишуть листи Петрові, а в неділю звичайно від нього одержують, читають, говорять про Петра.
Впала голка з рук Віри. Схилилася, підняла і глянула на Андрія. Гарна він людина, хороший хлопець. Невже він нікого не кохає? Лице шляхетне, привабне, очі сірі, глибокі, високе біле чоло. Так іноді на чоло руку хочеться покласти, провести рукою по шовкових кучерях. У Петра теж таке шовкове волосся.
Віра зітхнула.
— Чого се ви, Віро? Може, підемо^походимо?
— Як же підемо? Чуєте? — вказала вона на двері в садок. Буйні краплі рясного раптового дощу одноманітно шуміли, дзвінко стукотячи по даху й по шибках в вікнах. Ось
дужче, дужче. Вже наче злива. Хтось немилосердно заливає травицю, овочі, квіти — чи щоб вони загинули, чи щоб пишніше красувалися.
— Яка злива!—Андрій підійшов до дверей, крізь які лилася вода в кімнату, і причинив їх.
— Вже в хаті краще тепер,— одкинулася Віра на спинку софи і обвела очима кімнату.
Широкі полиці з книжками, над ними портрети Маркса, Драгоманова 2, Грінченка 3; біля другої стіни столик з книгами, над ним портрет Шевченка і українські краєвиди: коло вікон — квітки, високі, зелені, в великих вазонах; ся софа в куточку, сей її куточок — між книгами з одного боку та квітками з другого, затишний, спокійний... все се таке знайоме, таке близьке... тут ріс Петрусь, тут розповідали свої пригоди товариші-втікачі, тут провадилися оживлені розмови з товаришами в перервах між роботою, яка так горіла в маленькій сусідній кімнаті, де стоїть машинка для друку.
"Що се я справді? — вловила Віра себе на споминах...— Хіба ітоги які підводжу? Чи, як каже Андрій, переїздю на нову квартиру і уостаннє прощаюсь з старою?"
Очі її зустрілися з Андрієвими, задуманими, сумовитими.
— Що, Андрію, на другу квартиру переїздите і жаль серце стискає? — спробувала вона пожартувати, але з здивуванням відчула, ніби і їй жаль серце стискає.
"Що се, чому? Завтра ж повертається той, кого так кохала, завтра почнеться нове життя удвох з коханим... правда, треба, щоб і Андрій був з ними, сей вірний, гарний приятель... Се той жаль за минулим, за тим, що вже пережите і не вертається, як казав Андрій".
— Ну, добраніч, до завтра,— встала Віра і простягла Андрієві руку.
Він взяв руку, стиснув і раптом підніс до уст. Крізь двері чути було, як злива шуміла; здавалося, наче плачуть дерева, квітки.
II
Стиха шепочуться білі берізки, жовтавим, прив'ялим листям — наче прохають поради у вітра, у сонця, у гаряче-синього неба. Безпомічно тремтить прив'яле листячко, безпорадне,— ніхто не зглянеться,— і падає з легким стогнанням додолу.
А сонце, як і літом, радісно-блискуче, а небо — ще синіш. А люди, як і літом, мов комашня, ворушаться на дачній платформі, поміж двома лавами струнких беріз, чекаючи.
— Мамо, мамо, ще довго чекати? ^— сіпає за сукню Віру Петрусь.
Але наче не чує мама. Встромила напружений погляд на шлях колії і не відповідає.
— Ні, Петрусю, не довго вже, зараз,— одповів Андрій, схилившись до дитини блідим лицем.
— І справжній мій татусь приїде... справжній... Бо ти ж не справжній...
— Ні,— всміхнувся Андрій і поглядає на Віру.— Я твій хрещений тато.
— Хоч ти й не справжній, але я тебе все-таки дуже люблю...
— Любиш? ну й добре...— озвалася трохи наче невдо-воленим голосом Віра і знов втопила очі в ту смугу колії, що між лісом бігла і губилася вдалині.
Ось зараз, зараз вискочить раптом з-за зеленої лави потяг, і він, він приїде.
Який він тепер? Бідний, любий...
— Потяг, потяг...— сіпнуло знов маму за сукню хлоп'я. Заметушилися люди? що все чогось чекали, присунулися
ближче.
Ось залізний дивогляд, дихаючи' огнем, все наближається. Вже зупинився. Хтось висідає. Ось високий, зігнутий чоловік з довгими пасмами скуйовдженого волосся, накритого поруділим капелюхом.
Висів з клуночком в руці і оглядає людей. Які всі веселі, вистроєні, блискучі... Свято ситих, як і завжди... Де ж вони? свої, рідні? Ось гарна, пишна пані, за блискучу блакитну сукню якої вхопилося хлопченя. Поруч неї стрункий, вродливий її чоловік...
— Віро! — раптом кинувся він до молодої жінки в блакитній сукні.
— Петре, Петре! — обняла вона його.
— Яка ти! я й не пізнав...
— А ми тебе виглядаємо, шукаємо...
— А Андрій?
— Ось він... а се ж син наш, Петре...
Петро випустив тонку, холодну руку жінки і обняв приятеля. Малого Петруся він взяв вже на руки.
— Ну, Андрію, вже! Заживемо тепер на славу... Віро, де ж ти? А й змінилася ти, зовсім інакша стала... Та й Андрій... Я його не пізнав...