Консул з гістьми вийшли у високі засклені двері і, опустившись на кілька східців, таких пласких, що ними можна було їхати підводою, опинилися на подвір'ї. По ліву руку від них була невелика пральня, а просто – гарно спланований, але вже по-осінньому сірий і вогкий садочок, що кінчався альтанкою з фасадам у стилі рококо; грядки в ньому були вкриті від морозу солом'яними матами. Консул звернув ліворуч, на стежку між двома стінами, що через друге подвір'я вела до флігеля.
Там слизькі східці спускалися до склепінчастого льоху з глиняною долівкою, що правив за комору; згори звисала линва: нею витягали лантухи з зерном. Та консул повів гостей охайними сходами праворуч, на другий поверх, і розчинив перед ними білі двері більярдної.
Кімната була велика, гола, майже порожня. Попід стінами стояли тверді стільці. Пан Кеппен знеможено опустився на один із них.
– Я найперше трохи відпочину, – заявив він, обтрушуючи дрібні дощові краплі з сурдута, – Хай йому біс, обійти ваш дім – ціла подорож, Будденброку!
Тут, так само, як і в кімнаті з краєвидами, в каміні за латунними гратками палав вогонь. Крізь троє високих вузеньких вікон видно було червоні мокрі дахи, сірі подвір'я і мури.
– Карамболь, пане сенатор? – спитав консул, знімаючи з рами киї. Тоді обійшов обидва більярдні столи й позатикав лузи. – Хто з нами гратиме? Гретьєнс? Чи ви, докторе? All right[25]. Тоді ви, Гретьєнсе і Юстусе, ставайте до другого столу. Кеппене, тобі також доведеться грати.
Винар підвівся і, тримаючи дим із сигари в розтуленому роті, прислухався до рвучкого вітру, що свистів між будівлями, порощав дощем у шибки і завивав у комині.
– От чорт! – вилаявся він і видихнув дим. – Як ти гадаєш, Будденброку, зможе "Вулленвевер" увійти до гавані, га? Ох і клятенна ж погода…
Так, чутки з Травемюнде були не вельми втішні: консул Крегер, що натирав крейдою кия, також потвердив це. Бурі по всьому узбережжі. Їй-богу, двадцять четвертого року, коли Санкт-Петербург залляла повінь, було не набагато гірше… Аж ось подали каву.
Вони випили по чашечці й почали грати. Та скоро мова зайшла про митний союз..; О, консул Будденброк був палкий прихильник митного союзу!
– Який чудовий задум, панове! – вигукнув він, жваво обернувшись після влучного удару до другого столу, звідки почулися цих двоє слів: "митний союз". – Нам треба при першій же нагоді вступити в нього.
Але пан Кеппен був іншої думки, де там, він аж засопів з обурення.
– А наша самостійність? Наша незалежність? – ображено спитав він і войовниче сперся на кия. – Що з ними буде, га? Думаєте, Гамбург так і вхопиться за цю прусську вигадку? Чи ти хочеш, щоб нас відразу з'їли, Будденброку? Та боронь боже! Навіщо нам той митний союз, хотів би я знати! Хіба нам без нього зле?..
– Та тобі не зле, Кеппене, твоє вино надходить, – ну й ще, може, російські продукти, про це я не кажу. Але ж більше ми нічого не імпортуємо! А щодо експорту… ну так, якусь дещицю зерна ми вивозимо до Голландії і до Англії, та на цьому й годі! Ой ні, на жаль, нам таки не дуже добре. Далебі, колись тут був більший розмах, ніж тепер… А в митному союзі нам відкриється Мекленбург і Шлезвіг-Гольштінія. Хто зна, може, торгівля на свій ризик…
– Але ж дозвольте, Будденброку, – озвався Гретьєнс; він наліг усім тілом на стіл і пильно цілився, водячи києм по кістлявій руці. – Цей митний союз… нічого не розумію! Адже наша система така проста й практична, хіба ні? Очищення від мита товарів під присягою…
– Чудова давня інституція, – мусив погодитись консул.
– Та ви що, пане консул, як ви можете вважати її чудовою? – аж розсердився сенатор Ланггальс. – Я не купець, але як казати щиро, та присяга – просто дурниця. Вона стала формальністю, і її навчились дуже хитро обминати. А держава дивиться на все крізь пальці. Як послухаєш, що про це розказують, то аж вуха в'януть. Я певний, що вступ до митного, союзу з боку сенату був би…
– Тоді не минути конфлікту! – Пан Кеппен гнівно стукнув києм об підлогу. Він казав "кунфліхт" і тепер уже зовсім забув, що треба стежити за вимовою. – Не минути кунфліхту, щоб я з цього місця не зійшов! Нє, пане консул, красно вам дякую, але ви таке говорите, що най бог боронить! – І він почав палко розводитись про арбітражні комісії і добробут держави, про вільні міста й присягу…
Хвалити бога, що нагодився Жан-Жак Хофштеде! Він зайшов під руку з пастором Вундерліхом – двоє щиросердих, бадьорих старих добродіїв, втілення інших, безтурботних часів.
– Ну, любі мої друзі, – почав він, – я щось маю для вас: веселий жарт, віршик на французький манір… Послухайте!
Він зручно вмостився на стільці навпроти гравців, що, спершись на киї, стояли коло більярдів, витяг з кишені аркуш паперу, поторсав гострого носа довгим вказівним пальцем із перснем-печаткою і веселим, наївно-епічним тоном прочитав:
Саксонський маршал Помпадур пихату
У золотім візку повіз катати.
– Погляньте, – хтось гукнув, – кого народ стріча:
Меч короля і піхви до меча!
Пан Кеппен якусь мить сторопіло дивився на нього, тоді, забувши про кунфліхт і про добробут держави, зареготав разом з усіма, аж луна пішла попід стелею. Пастор Вундерліх відійшов де вікна; з того, як тремтіли його плечі, знати було, що він теж тихенько сміявся.
Вони ще довго сиділи в більярдній, бо виявилося, що Гофштеде мав про запас не один такий жарт. Пан Кеппен розстебнув усі гудзики на жилеті і був у найкращому гуморі: тут він почувався вільніше, ніж коло столу в їдальні. До кожного удару кия він додавав по-нижньонімецькому якусь кумедну примовку і часом, уже вкотре, блаженно заводив:
Саксонський маршал…
Він гудів його таким низьким басом, що віршик видавався ще смішнішим.
Розділ дев'ятий
Було вже досить пізно, десь близько одинадцятої, колії гості, що знову зібралися в кімнаті з краєвидами, майже одночасно почали прощатися. Пані Елізабет, коли всі панове перецілували їй руку, зразу ж подалася нагору, до своїх покоїв, довідатись до хворого Христіана, і наглядати за служницями, що прибирали посуд, лишилася мамзель Юнгман; мадам Антуанета теж пішла до своєї спальні. Лише консул спустився з гістьми вниз і провів їх аж на вулицю.