Пані Елізабет зняла окуляри; не знаючи, чи їй годиться сісти, чи встати, вона все ще спиралася на подушечку.
– Чим можу служити? – мовила вона ввічливо, але твердо.
Тоді незнайомий рішуче поклав капелюха й палицю на віко фісгармонії, вдоволено потер звільнені руки, щиро глянув на пані Елізабет світлими, заплилими очицями й сказав:
– Вибачте, ласкава пані, за картку: не було під рукою іншої. Мене звуть Перманедер, Алоїз Перманедер із Мюнхена. Може, чули вже моє прізвище від своєї шановної доні…
Все це він сказав кострубатою говіркою, голосно, з простацькими інтонаціями, ковтаючи окремі звуки, і довірливо підморгнув їй своїми очима-щілинками, що, певне, означало: "От ми й порозумілися…"
Тепер пані Елізабет зовсім підвелася, схилила набік голову і, простягнувши руки, рушила йому назустріч.
– Пан Перманедер! То це ви? Звичайно, моя дочка розповідала про вас. Я знаю, як багато ви зробили, щоб їй було приємно й цікаво гостювати в Мюнхені… Отже, доля закинула вас до нашого міста?
– Ошелешив вас, га? – мовив пан Перманедер; він сів у крісло, на яке йому елегантним рухом показала господиня, і почав задоволено потирати обома руками свої коротенькі стегна…
– Пробачте, що ви сказали? – перепитала пані Елізабет.
– Ошелешив вас, бачу! – відповів пан Перманедер і перестав терти коліна.
– Дуже мило, – сказала пані Елізабет, нічого не зрозумівши, але вдала задоволену і відкинулась на спинку канапи, склавши на колінах руки.
Проте гість помітив її розгубленість; він подався вперед і, бозна-чому описавши коло, насилу вимовив:
– Кажу, що я вас… теє-то як його… здивував, шановна пані!
– Авжеж, любий пане Перманедере, це правда! – радісно потвердила пані Елізабет.
Настала пауза. Щоб її чимось заповнити, пан Перманедер протягло зітхнув:
– Ото хрест тяжкий!
– Гм… що ви сказали? – запитала господиня й трохи відвела вбік очі.
– Хрест тяжкий, кажу! – на весь голос, майже сердито проказав пан Перманедер.
– Дуже мило, – примирливо мовила пані Елізабет.
Таким чином ця тема теж була вичерпана.
– Дозвольте поцікавитись, – озвалася пані Елізабет, – що вас примусило вибратися в таку далеку дорогу, шановний добродію? З Мюнхена сюди не близький світ…
– Один справуночок! – відповів пан Перманедер і помахав коротенькою рукою. – Невеличкий справуночок з броварнею у Валькмюле, шановна пані!
– Ах, правда, ви ж торгуєте хмелем, любий пане Перманедере! "Ноппе і компанія", еге ж? Повірте мені, я не раз чула від свого сина консула дуже гарні відгуки про вашу фірму, – ввічливо мовила вона.
Проте пан Перманедер почав скромно відмагатися:
– Воно то так, але це все пусте. Головне, що мені страх хотілося навідати вас, шановна пані, й знову побачити пані Грюнліх! А як уже закортить, то ніяка дорога не страшна!
– Дякую вам! – щиро мовила пані Елізабет і ще раз простягла йому руку, вже долонею догори – Але треба сказати дочці, якого ми маємо гостя! – додала вона, підвелася й підійшла до вишитої сонетки, що висіла біля скляних дверей.
– Боже святий, яка мені буде радість! – вигукнув пан Перманедер і повернувся разом з кріслом до дверей.
– Попроси сюди пані Грюнліх, голубко, – наказала пані Елізабет служниці.
Вона сіла назад на канапу, і панові Перманедеру довелося знову обертатися разом з кріслом.
– Яка мені буде радість… – ще раз неуважно проказав він, оглядаючи шпалери, велику чорнильницю з севрської порцеляни на секретері й гарні меблі. Тоді кілька разів підряд промовив: – Ото хрест тяжкий! – і заходився терти коліна й без видимої причини тяжко зітхати. І так майже весь час, поки з'явилася пані Грюнліх.
Вона явно причепурилася: одягла світлий корсет, поправила коси. Лице в неї було свіжіше й краще ніж будь-коли. В куточку рота лукаво показувався кінчик язика…
Тільки-но вона зайшла, як пан Перманедер зірвався на ноги і навдивовижу моторно кинувся їй назустріч. Усе в ньому ожило. Він схопив її за руки, потис їх і вигукнув:
– А ось і пані Грюнліх! Слава тобі господи! Вітаю вас! Ну, як вам тут велося, га? Що ви тим часом поробляли в цьому північному краї? Господи Ісусе, мені аж памороки забило з радості! Не забули ще міста Мюнхена і наших гір? Ото ми погуляли з вами, еге ж? Матері його ковінька! А тепер знову побачились! Хто б сподівався…
Тоні також привітала пана Перманедера дуже жваво, присунула стільця до його крісла і разом з ним почала згадувати про перебування в Мюнхені… Тепер розмова пливла легко, пані Елізабет, прислухаючись до неї, поблажливо й підбадьорливо кивала панові Перманедеру, подумки перекладала на літературну мову той чи інший його вислів, і коли їй це вдавалось, задоволено відхилялася на спинку канапи.
Панові Перманедеру довелося ще раз, тепер уже пані Антонії, пояснити, чого він приїхав, але "справуночкові" з броварнею він вочевидь надавав так мало ваги, що скидалося на те, ніби йому в місті зовсім нема чого робити. Натомість він з великою цікавістю розпитував про другу дочку й про синів пані Елізабет і голосно жалкував, що нема Клари й Христіана, бо "завше мав охоту зазватися з цілою родиною…".
На питання, скільки він пробуде в місті, пан Перманедер відповів дуже невиразно. Та ось пані Елізабет сказала:
– Мій син от-от має надійти на сніданок; може, зробите нам таку приємність, пане Перманедере, і пригоститесь чим бог послав?..
Не встигла вона докінчити, як пан Перманедер прийняв запрошення так радо, немов тільки й чекав на нього.
Прийшов консул. Не заставши нікого в малій їдальні, він так, як був, – у робочому піджаку, трохи стомлений і заморочений, – швидко подався нагору, щоб поквапити матір… Та побачивши незнайомого гостя в сукняному сурдуті, всього обчегіленого брелоками, і тірольського капелюха на фісгармонії, консул насторожився, а коли йому назвали прізвище, яке він не раз уже чув з уст пані Антонії, він швидко глянув на сестру і привітав пана Перманедера так ласкаво, як тільки міг… Він навіть не встиг сісти. Всі відразу перейшли на півповерх, де мамзель Юнгман накрила стіл, на якому вже кипів самовар – справжній самовар, подарунок пастора Тібуртіуса та його дружини.
– О, тут є чим призволитися! – мовив пан Перманедер, опускаючись на стілець і оглядаючи стіл, заставлений холодними закусками…