В очах його на мить спалахнула жадоба дії, перемоги, влади, бажання вибороти щастя. Йому здавалося, що на нього звернені погляди цілого світу: чи зможе він додати слави фірмі і їхньому давньому родові або хоча б не осоромити їх? На біржі на нього вже позирали старі, досвідчені купці, весело, скептично і трохи глузливо, немов питалися: "Чи впораєшся, синку?" – "Впораюся!" – думав Том.
Фрідріх-Вільгельм Маркус задумливо потирав руки, а Юстус Крегер сказав:
– Ну, ну, спокійно, Томе! Коли твій дід постачав товар прусській армії, часи були інакші.
Тепер почалося докладне обговорення важливіших і другорядних пунктів заповіту. В цій розмові вже брали участь усі, а консул Крегер навіть додав їй гумористичної нотки, називаючи Томаса не інакше, як "його вельможність князь-володар".
– Земля, де стоять комори, згідно традиції, лишається за короною, – казав він.
Взагалі ж заповіт мав на меті зберегти майно якомога нероздрібненим; пані Елізабет Будденброк була в принципі головною спадкоємицею і весь капітал залишався у фірмі.
Тут пан Маркус заявив, що як компаньйон він зміцнить його ще й своїми сто двадцятьма тисячами марок. Томасові поки що визначено п'ятдесят тисяч особистого капіталу і таку саму суму Христіанові, на той випадок, якщо б він захотів відокремитись. Юстус Крегер знову пожвавішав, коли був зачитаний пункт: "Визначення суми посагу моїй коханій Кларі, наймолодшій дочці, якщо вона виходитиме заміж, полишаю своїй любій дружині…"
– Скажімо, сто тисяч марок! – запропонував він і, відхилившись на спинку стільця, заклав ногу за ногу й обома руками підкрутив короткі сиві вуса. Він був сама щедрість. Проте, за традицією, визначено суму в вісімдесят тисяч марок. "На випадок другого заміжжя моєї коханої Антонії, старшої дочки, – стояло далі в заповіті, – оскільки їй уже виділено під час першого шлюбу вісімдесят тисяч марок, посаг не повинен перевищувати сімнадцять тисяч талярів…"
Пані Антонів схвильовано, але граціозно простягла руки вперед, заразом трохи підсунувши рукави, звела очі на стелю й вигукнула:
– Грюнліх, ага!
Ці слова прозвучали як бойовий клич, як голос сурми.
– Чи вам відомо, пане Маркусе, як усе вийшло з тим пролазою? – запитала вона. – Сидимо ми собі одного чудового надвечір'я в садку, перед альтанкою… ви ж знаєте, пане Маркусе, нашу альтанку? Гаразд! І хто там раптом з'являється? Якийсь тип із позолоченими баками! Ото пройдисвіт!..
– Де все так, – мовив Томас. – Але, може, ми потім поговоримо про пана Грюиліха?
– Добре, добре! Та з одним мусиш погодитись, Томе, ти ж бо в нас розумний: я переконалася, хоч недавно була ще зовсім наївна, що в житті не все робиться чесно й справедливо…
– Авжеж… – погодився Том.
І вони знову вернулися до заповіту: почали зачитувати, кому призначено родинну біблію, діамантові ґудзики покійного консула та інші речі… Юстус Крегер і пан Маркус залишились вечеряти.
Розділ другий
На початку 1856 року, після восьмирічної відсутності, Христіан Будденброк повернувся до рідного міста. Він приїхав із Гамбурга поштовою каретою, вбраний у жовтий картатий костюм, в якому безперечно було щось тропічне, привіз із собою носа меч-риби, велику цукрову тростину і з напівзбентеженим, напівповажним виглядом прийняв материні обійми.
Такий самий вигляд був у нього й другого дня, коли перед обідом уся родина вирушила на кладовище коло міської брами, щоб покласти вінок на консулову могилу. Вони стояли один біля одного на засніженій стежці перед великою плитою, де імена тих, хто під нею спочивав, кільцем оточували вирізьблений на камені родинний герб, перед рівним мармуровим хрестом, поставленим край невеличкого гаю, по-зимовому голого, – всі, крім Клотільди, що поїхала в "Непривітне" доглядати хворого батька.
Тоні поклала вінок на те місце, де свіжими золотими літерами було викарбуване ім'я її батька, і, не зважаючи на сніг, стала навколішки біля могили й почала тихо молитися; її чорний серпанок майорів на вітрі, а широка сукня мальовничими згортками спадала довкола ніг. Бог його святий знає, скільки в її позі було горя й побожності, а скільки кокетства гарної жінки. Томас не мав настрою міркувати про це. Зате Христіан позирав на сестру із змішаним виразом іронії і занепокоєння, ніби хотів запитати: "Невже ти викрутишся? Невже тобі, не соромно буде, як ти підведешся? Неприємне становище!"
Тоні перехопила його погляд, коли підводилася, але нітрохи не збентежилась. Вона закинула голову, поправила серпанок та сукню і, сповнена гідності, впевнено рушила до виходу, що дало Христіалові видиму полегкість.
Якщо покійний консул з своєю мрійливою любов'ю до бога й спасителя був перший у роду, що пізнав і плекав у собі такі небуденні, неміщанські, витончені почуття, то його сини, мабуть, були перші з Будденброків, що соромилися і навіть боялися відвертого й наївного вияву цих почуттів. Томас, напевне, болючіше й тяжче сприйняв смерть свого батька, ніж, скажімо, його дід прадідів скін. І все-таки він не опускався навколішки біля могили, не заходився плачем, як дитина, похилившись головою на стіл, що часто траплялося з його сестрою Тоні, і він не знав, де датися, коли мадам Грюнліх, пускаючи сльозу, між печенею і десертом починала гучними словами вихваляти вдачу покійного батька. Такий гвалтовний вибух почуттів він зустрічав поважною, тактовною мовчанкою і тільки стримано кивав головою… А якраз тоді, коли ніхто не згадував і не думав про небіжчика, Томасові очі поволі наповнювалися слізьми, хоч вираз обличчя в нього не мінявся.
Інакше поводився Христіан. Коли сестра починала наївно, по-дитячому звіряти свої жалі, він не міг спокійно всидіти: то нахилявся над тарілкою, то відвертався, ніби хотів десь сховатися, то перебивав її тихим страдницьким: "Боже мій… Тоні!", – і його довгий ніс збирався в безліч зморщок.
Так, він ставав неспокійний і ніяковів, коли заходила мова про небіжчика, ніби уникав і боявся не тільки неделікатного вияву глибоких, священних почуттів, а й самих тих почуттів.
Ніхто не бачив, щоб він пролив бодай одну сльозу за батьком. І цього це можна було пояснити самою тільки довгою розлукою. Та найдивовижніше було те, що він, хоч як не любив таких розмов, часто відводив убік сестру Тоні й примушував її докладно розказувати про всі події того страшного дня, коли помер батько: мадам Грюнліх була найкращою оповідачкою.