Розділ п'ятий
– Ви його бачили, пане пастор?
Служниця знову перемінила тарілки. На столі з'явилася величезна, цеглястого кольору копчена шинка, запечена в сухарях, а до неї кислувата цибулева підлива і така сила городини, що всі, хто сидів коло столу, могли б наїстися тільки її. Лебрехт Крегер узявся краяти шинку; Злегка піднявши лікті й натискаючи довгими вказівними пальцями на ножа й на виделку, він обережно відрізав соковиті шматки м'яса. Подали також шедевр пані Елізабет – "російський горщик", гостру суміш з тушкованих овочів, що ледь відгонила спиртом.
Ні, на жаль, пастору Вундерліхові не довелося споглядати Бонапарта. Зате старий Будденброк і Жан-Жак Гофштеде бачили його на власні очі: перший – у Парижі, якраз перед російською кампанією, на параді, влаштованому перед палацом Тюїльрі, а другий – у Даицігу…
– Далебі, на вигляд від був доволі-таки непривітний, – мовив поет, високо піднявши брови й підносячи До рота виделку, на яку майстерно наколов заразом до шматку шинки, брюссельської капусти й картоплі. – Хоч казали, наче тоді, в Данцігу, він був у веселому настрої. Навіть розповідали такий анекдот… Цілий день він різався в карти з німцями, і то немилосердно, а ввечері сів грати з своїми генералами. "N'est-ce pas, Rapp, – сказав. він, згорнувши зі столу повну пригорщ золотих, – les allemands aiment beaucoup ces petits Napolйons?"[21] – "Qui, Sire, plus que le Grandi"[22] – відповів Рапп…
Серед веселого сміху, доволі гучного, – бо Гофштеде гарно розповів свій анекдот, навіть злегка наслідуючи міміку імператора, – старий Будденброк зненацька заявив: – Ну, жарти жартами, а все-таки не можна не поважати його великої особи. Що за натура!
Консул поважно похитав головою:
– Ні, наше покоління вже не розуміє, як можна шанувати людину, що вбила герцога Енгієнського, знищила в Єгипті вісімсот полонених…
– Хто зна, чи все це не перебільшено й не перебріхано, – втрутився пастор Вундерліх. – Може, той герцог і справді був легковажним бунтівником, а щодо полонених, то постанова про екзекуцію була викликана необхідністю й добре зважена, а ухвалила її солідна військова рада…
І пастор розповів про книжку, що вийшла кілька років тому, твір імператорового секретаря; він читав її, – путяща річ…
– Все одно, – стояв на своєму консул; він почав знімати нагар зі свічки, що блимала на столі перед ним. – Не збагну, просто не збагну, як можна захоплюватися тим нелюдом! Як християнин, як людина релігійна я не знаходжу в своєму серці місця такому почуттю.
На обличчі в нього з'явився вираз мрійної задуми, він навіть трохи схилиш набік голову, – тим часом його батько й пастор Вундерліх, здавалося, ледь-ледь пересміхнулися.
– Воно то так, – пожартував батько, – але малі наполеони все ж таки були нічогенькі, га? Мій син марить Луї-Філіипом, – додав він.
– Марить? – в легкою іронією перепитав Гофштеде. – Дивно чути ці слова разом: Філіпп Егаліте і – марить!
– Ну, а я вважаю, що нам, їй-богу, є чого повчитися в Липневої монархії… – Консул говорив поважно, переконано. – Приязне, зичливе ставлення французького конституціоналізму до нових практичних ідеалів і запитів часу… це щось варте подиву…
– Практичні ідеали… гм… – Старий Будденброк, надумавши дати перепочинок своїм щелепам, крутив у руках золоту табакерку. – Практичні ідеали… Ні, мені це не до вподоби, – спересердя він заговорив по-нижньонімецькому. – Ремісничі, технічні, торговельні училища з'являються тепер, як гриби після дощу, гімназія і класична освіта стала раптом дурницею, в кожного на думці тільки рудні, промисловість та зиск… Добре, краще й не треба! А з іншого боку, не вельми мудро весь час отак… та? Не знаю, чогось мене все це дратує… Та я нічого такого не сказав, Жане… Липнева монархія добра штука…
Проте сенатор Ланггальс, так само як і Гретьєнс з Кеппеном, стали на бік консула. Ні, Франція таки молодця, і прагнення до такого самого ладу тут, у Німеччині, треба тільки вітати… Пан Кеппен знову сказав "молодця". За обідом він став ще червоніший і гучно сопів; зате в пастора Вундерліха обличчя й далі було бліде, витончене, опромінене ясною думкою, хоч він з великою приємністю випивав чарку за чаркою.
Свічки поволі догоряли, і часом, коли протяг відхиляв їхнє тремтливе полум'я вбік, над столом хвилею перекочувався ледь чутний запах воску.
Гості й господарі сиділи на важких стільцях з високими спинками, їли важкими срібними виделками важкі добрі страви, запивали їх важким, добрим вином і неквапливо виповідали свої думки. Невдовзі мова перейшла на торгівлю, і вони мимоволі почали дедалі частіше вдаватися до діалекту, до його надійних, ваговитих зворотів, по-діловому коротких і по-заможному недбалих, та ще й часом присмачували їх добродушною іронією. Замість "на біржі" вони казали "на товчку", і обличчя їхні світилися щирою втіхою.
Дами скоро перестали цікавитись їхньою розмовою. Серед них слово взяла мадам Крегер – почала апетитно розповідати про те, як найкраще тушкувати коропа в червоному вині.
– Поріжте його на великі шматки, серденько, складіть у каструлю, пересипте цибулею, гвоздикою і сухариками, тоді додайте трішечки цукру, ложку масла і ставте на вогонь. Але не мийте, голубко, боронь боже, треба, щоб не витекла кров…
Старий Крегер сипав найкращими своїми жартами, а консул Юстус, його син, що сидів поруч з доктором Грабовим недалеко від дітей, дражнив мамзель Юнгман; вона мружила карі очі і, тримаючи за своїм звичаєм ножа й виделку рівно догори, легеныко розгойдувалася на стільці. Навіть Евердіки пожвавішали і голосно загомоніли між собою. Пані Евердік винайшла нове пестливе ім'я своєму чоловікові.
– Ягнятко ти моє! – лебеділа вона і трясла чепчиком від напливу почуттів.
Нарешті розмова за столом стала загальною: Жан-Жак Гофштеде торкнувся своєї улюбленої теми – подорожі до Італії, яку він відбув п'ятнадцять, років тому з одним багатим гамбурзьким родичем. Він розповідав про Венецію, Рим і про Везувій, про віллу Боргеїзе, де небіжчик Ґете написав частину свого "Фауста", захоплювався водограями з часів Відродження, що дарують мандрівцям прохолоду, рівними, гарно підстриженими алеями, де так приємно прогулюватись, і хтось згадав великий, здичавілий садок Будденброків, зразу за міською брамою.