– Грюнліх банкрут? – тихо запитала Тоні, ледь підвівшись і схопивши консула за руку.
– Так, доню моя, – поважно сказав він. – Ти такого не підозрівала?
– Я не підозрівала нічого певного, – пробелькотіла Тоні. – Отже, Кессельмайєр не жартував?.. – повела вона далі, втупившись невидющим поглядом у брунатний килим навскіс від себе. – О боже! – раптом простогнала вона і знов опустилася на подушки.
Аж тепер перед нею постало все, що ховалося в слові "банкрут", усе те непевне, моторошне, перед чим вона відчувала ляк ще дитиною… Банкрут… Це щось жахливіше за смерть, це тривога, нещастя, руїна, ганьба, сором, розпач і вбогість…
– Грюнліх банкрут! – знову мовила Тоні. Вона була така приголомшена й пригнічена цим злощасним словом, що й не подумала про можливість чиєїсь допомоги, хоча б батькової.
Консул, звівши брови, стежив за нею маленькими, глибоко посадженими очима; у них крізь утому й смуток прозирало напружене очікування.
– Отже, я питаю тебе, люба моя доню, – лагідно сказав консул, – чи ти готова ділити з своїм чоловіком навіть злидні? – Він зразу ж похопився, що мимоволі вибрав слово "злидні", щоб налякати дочку, і квапливо додав: – Він згодом може знову стати на ноги…
– Звичайно, тату, – відповіла Тоні, але не змогла втримати сліз.
Вона плакала, уткнувшись у батистову, оторочену мереживом хусточку з монограмою "А. Г.". Плакала так, як колись дитиною: не соромилася сліз і не маніжилась. Верхня її губа жалісно тремтіла і справляла невимовно зворушливе враження.
Батько й далі не зводив з неї допитливого погляду.
– Ти справді так гадаєш, доню? Він був такий самий безпорадний, як і Тоні.
– А хіба ж я можу інакше?.. – схлипувала вона. – Я ж повинна…
– Зовсім ні! – жваво сказав консул, але, свідомий своєї провини, зразу ж поправився:-Я б тебе не силував до такого, люба моя Тоні. Хіба лише як тебе в'яжуть з чоловіком такі почуття, що ти не можеш із ним розлучитися…
Тоні звела на нього заплакані очі, нічого не розуміючи.
– Як це, тату?..
Консул на мить збентежився, та врешті знайшов що відповісти:
– Люба моя доню, повір, що мені було б дуже боляче наражати тебе на всі ті образи й приниження, що їх неминуче потягне за собою нещастя, яке спіткало твого чоловіка: ліквідація його справи і продаж з торгу будинку… Я хочу на перший час уберегти тебе від цих неприємностей і поки що забрати разом з нашою маленькою Ерікою до себе. Думаю, ти погодишся зі мною?
Хвилину Тоні мовчала, втираючи сльози. Перше ніж прикласти хустинку до очей, вона довго дмухала на неї, щоб не почервоніли повіки. Тоді раптом рішуче, хоч і не підвищуючи голосу, запитала:
– Тату, Грюнліх винен? Лихо сталося через його легковажність і нечесність?
– Душе можливо! – відповів консул. – Себто… Ні, я не знаю, доню. Я ж казав тобі, що маю ще перебалакати з ним і з його банкіром.
Тоні, здавалося, не чула його відповіді. Вона сиділа на своїх трьох шовкових подушечках, спершись ліктем на коліно, а підборіддям на руку, і, низько похиливши голову, задумливо дивилася поперед себе.
– Ох, тату, – мовила вона тихо, майже не ворухнувши губами, – хіба не краще було б тоді…
Консул не бачив її обличчя, але воно мало такий самий вираз, як, бувало, літніми вечорами в Травемюнде, коли Тоні схилялася на підвіконня в своїй маленькій кімнатці… Лікоть її другої руки лежав на батькових колінах, а кисть мляво звисала додолу. І навіть у цій руці прозирало безмежно сумне й покірне самозречення, солодка туга спогадів, що вабили Тоні кудись далеко звідси.
– Краще?.. – перепитав консул Будденброк. – Краще, якби всього цього не сталося, доню моя?
В душі він був уже готовий почути, що краще було б їй зовсім не виходити заміж за Грюнліха; але вона, зітхнувши, тільки сказала:
– Ох, нічого, тату!
Вона, мабуть, була така заполонена своїми думками, що майже забула про страшне слово "банкрут". Консул мусив сам сказати те, що волів би тільки ствердити.
– Я, певне, вгадав твої думки, люба Тоні, – мовив він, – і, з свого боку, також відверто признаюсь тобі, що вважаю за помилковий той крок, який чотири роки тому видався мені таким розумним і корисним… Я каюся, щиро каюся. Але думаю, що не прогнівив бога. Я гадав, що виконую свій обов'язок, коли дбав, щоб ти мала таке життя, яке тобі личить за походженням… Та господь захотів інакше… Ти ж, Тоні, не думаєш, що твій батько легковажно занапастив твоє щастя? Грюнліх зайшов зі мною в ділові стосунки, мавши найкращі рекомендації. Син священика, щирий християнин і з світськими манерами… Потім я перепитував про нього в ділових колах і дістав якнайкращі відгуки. Перевіряв також його фінансове становище… Темна справа, дуже темна справа і потребує ще з'ясування. Але ти не маєш на мене жалю, правда ж?..
– Ні, тату! Як ви можете казати таке! Не беріть цього так близько до серця, бідний татусю… Ви зблідли, може, я вбігаю нагору і принесу вам шлункових крапель? – Тоні обняла його за шию і поцілувала в обидві щоки.
– Дякую, – мовив консул, – ну годі, пусти мене, дякую. Останні дні в мене були дуже важкі… Стільки неприємностей… Та що вдієш! Господь посилає людям випробування. Але хоч воно й так, я однаково почуваюсь перед тобою винним, доню моя. Тепер усе залежить від питання, на яке ти мені так і не дала вичерпної відповіді. Скажи відверто, Тоні… чи за роки подружнього життя ти покохала свого чоловіка?
Тоні знову заплакала і, обома руками притискаючи до очей батистову хусточку, промурмотіла крізь сльози:
– Ох, нащо ви питаєте, тату!.. Я його ніколи не кохала… Він завжди був мені осоружний… Хіба ви не знаєте?..
Важко було б сказати, що відбилося на обличчі в Йоганна Будденброка. Він глянув на Дочку злякано й сумно, а проте стулив губи так, що між щоками й куточками вуст пролягли дві глибокі зморшки, – так він завжди робив, коли залагоджував якусь вигідну справу і був задоволений з того. Він тихо сказав:
– Чотири роки…
Сльози в Тоні раптом висохли. З мокрою хусточкою в руці вона випросталась на своїх подушечках і гнівно мовила:
– Чотири роки… Авжеж! І за ці чотири роки він пробув зі мною лише кілька вечорів, і то читав газету!
– Бог послав вам дитину, – схвильовано сказав консул.