Та пан Кессельмайєр ніби не чув її. Він сів, роззявив якомога ширше свого малесенького рота, наморщив носа, почухав вказівним пальцем стрижені баки з таким звуком, наче шкрябав по нервах, і, сяючи невимовною втіхою, оглянув поверх пенсне елегантно накритий стіл, срібну хлібницю і етикетку на пляшці з вином.
– Грюнліх каже, – вела далі Тоні, – що я його занапащаю!
Тепер пан Кессельмайєр глянув на неї, тоді перевів очі на Грюнліха й голосно зареготав.
– Ви його занапащаєте? Ви… Його?.. О господи! Отак і сказав? Боже милий! Оце втяв! Смішно! Хтозна-як смішно! – вигукнув він, після цього пішла ціла хвиля найрізноманітніших "ага".
Пан Грюнліх совався на стільці і явно нервував. Він то закладав довгий вказівний палець за комірець, то хапливо пригладжував свої золотаві баки.
– Отямтеся, Кессельмайєре! – мовив він. – Ви що, збожеволіли? Годі вам реготати! Хочете вина? Або сигару? І чого ви, власне, регочете?
– Чого я регочу?.. Авжеж, дайте мені чарочку вина і сигару також. Чого я регочу? Отже, ви вважаєте, що ваша дружина занапащає вас?
– Вона занадто любить розкоші, – сердито відповів пан Грюнліх.
Тоні й не думала цього заперечувати. Вона спокійно відхилилася на спинку стільця, згорнула руки на оксамитових бантах халата й заявила, зухвало випнувши верхню губу:
– Атож… така я вже є. Нічого не вдієш. Це в мене від матері. Всі Крегери споконвіку були схильні до розкотів.
Так само спокійно вона могла б заявити, що має легковажну, запальну, мстиву вдачу. Сильний родовий інстинкт майже позбавляв її уявлення про вільний вибір і самостійність, тому вона з фаталістичною байдужістю приймала й визнавала всі риси своєї вдачі, не пробуючи їх тверезо оцінити, а тим паче змінити. Цілком несвідомо вона вважала, що кожна її риса, байдуже якої вартості, була спадком, родинною традицією, отже, чимось почесним, принаймні гідним пошани.
Пан Грюнліх скінчив снідати, і дим двох сигар змішався з теплим духом від груби..
– Не гасне сигара, Кессельмайєре? – запитав господар. – Бо як гасне, то візьміть іншу. Я наллю вам іще чарку вина… То ви хочете зі мною поговорити? Щось дуже нагальне й важливе?.. Потім разом поїдемо до міста… Може, вам тут занадто тепло?.. В кімнаті для курців холодніше…
Але на всі ці люб'язності пан Кессельмайєр лише махав рукою, ніби хотів сказати: "Це вам, голубе, не поможе!"
Врешті всі підвелися з-за столу. Тоні залишилася в їдальні, щоб доглянути за служницею, яка прибирала посуд, а пан Грюнліх повів свого гостя через кабінет до кімнати для курців. Він пішов попереду, похнюпивши голову й задумливо мнучи пальцями кінчик баків.
Пан Кессельмайер, загрібаючи руками повітря, почимчикував за ним.
Минуло десять хвилин. Тоні вирішила піти до салону, щоб віничком з різнобарвного пір'я змести порох з блискучого горіхового віка маленького секретера та гнутих ніжок столу, і неквапом рушила з їдальні до кабінету. Ішла спокійно, з гідністю. Мадемуазель Будденброк, ставши мадам Грюнліх, не втратила ні крихти своєї колишньої самоповаги. Трималася вона дуже рівно, ледь притискала підборіддя до шиї і дивилася на все звисока. В одній руці вона держала гарненький лакований кошик з ключами, а другу засунула в кишеню темно-червоного халата і намагалася ступати так, щоб м'яка матерія на її тілі спадала додолу довгими, гарними згортками, проте наївний, безпосередній вираз її вуст зраджував, що все те величання було чимось безмежно дитинним, ніби невинною грою.
В кабінеті вона заходилась поливати вазони маленькою мідною поливальничкою. Тоні дуже любила свої пальми: воли надавали помешканню такого аристократичного вигляду. Вона обережно торкнулася молодого паростка на товстий круглій стеблині, ніжно погладила розкішні, хвилясті віяла, обтинаючи подекуди ножицями жовті кінчики… І рантом почала прислухатися. Розмова в кімнаті для курців уже кілька хвилин як перейшла на підвищений тон, а тепер стала така голосна, що чути було кожне слово, навіть крізь щільно зачинені двері і важкі завіси.
– Та не кричіть так! Не гарячкуйте, бога ради! – вигукнув пан Грюнліх; його оксамитовий голос не витримав натуги і зірвався на писклявій ноті. – Візьміть собі ще сигару! – додав він розпачливо-лагідним тоном.
– Авжеж, з великим задоволенням, дуже дякую, – відповів банкір. На хвилю в кімнаті запала тиша – мабуть, пан Кессельмайер запалював сигару. Потім він знову озвався: – Коротко: ви хочете чи не хочете? Одне з двох!
– Продовжте, Кессельмайере!
– Ага? Ну ні… ні, голубе, нізащо, про це взагалі не може бути мови…
– Чому? Який вас гедзь укусив? Будьте розважні, ради всього святого! Ви ж так довго чекали…
– Більше не чекатиму жодного дня, голубе мій! Ну хай, скажімо, ще тиждень, але ні години більше! Чи тепер хтось може покластися на…
– Без прізвищ, Кессельмайере!
– Без прізвищ… добре. Чи ще хто може покластися на вашого шановного тес…
– Без уточнень! Боже святий, кажу вам, не дурійте!
– Добре, без уточнень! Чи ще хто може покластися на одну фірму, від якої залежить ваш кредит, голубе? Скільки вона втратила від банкрутства в Бремені? П'ятдесят тисяч? Сімдесят? Сто? Чи ще більше? Що вона потерпіла, страшенно потерпіла, знають уже навіть горобці на дахах. Відповідно змінилося і ставлення до вас. Учора… добре, без прізвищ! Учора певна фірма була надійна і, сама того не знаючи, захищала вас від усяких труднощів. Сьогодні спроможність її підупала, і Б. Грюнліх стає найненадійнішим із ненадійних. Видима річ! Невже не зрозуміло? Ви перші повинні були відчути Щв хитання. Як вас тепер зустрічають? Як на вас дивляться? Бок і Гаутстікер, мабуть, сама ввічливість і довір'я, га? А кредитний банк?
– Він мені продовжив термін.
– Ага! То ви ще й брешете! Я знаю, що вони ще вчора дали вам дулю! Дуже велику дулю! От бачите! Але нічого, не червонійте. Звичайно, вам вигідно запевнити мене, що інші кредитори спокійні за вас і нітрохи не тривожаться. Ні-і, голубе! Пишіть до консула. Я почекаю ще тиждень.
– Домовмося про сплату частинами, Кессельмайєре!
– Он чого захотіли! Частину боргу беруть, коли хочуть перевірити платоспроможність клієнта! А мені нащо така перевірка? Я чудово знаю, як стоїть справа з вашою платоспроможністю! Ага… Сплата частинами! Смішно! Хтозна як смішно!