– Я на це не пристаю, – сказав хтось із простодушною рішучістю, що не допускала ніяких заперечень.
То був Пфалъ із округи Ріцерау, депутат від села Кляйн-Шретшгакен, на вигляд простий хлібороб. Ніхто не пригадував, щоб він коли брав слово на зборах; одначе за таких обставин навіть думка найскромнішого члена багато важила. Пан Пфаль, маючи непомильне політичне чуття, безстрашно висловив погляд усієї громадської ради.
– Боронь боже! – обурено мовив пан Бентьєн. – Коли сидиш там, нагорі, тебе видно на вулиці! А ті люди шпурляють цеглою! Ні, хай їм дідько, з мене досить!
– Та ще й ті клятенні двері такі вузькі! – розпачливо додав винар Кеппен. – Часом доведеться тікати, то ми геть потовчемо один одного!
– Нечувана підлісць, – глухо сказав пан Штут.
– Панове, – не здавався голова, – прошу вас, зважте на одне! Протягом трьох днів я мушу подати бургомістрові протокол сьогоднішнього засідання. Крім того, місто чекає, що його опублікують у газеті… В кожному разі, я хотів би проголосувати, чи відкривати засідання, чи ні…
Але, крім кількох членів ради, що підтримали голову, ніхто не мав бажання переходити до порядку денного. Голосувати не було ніякого сенсу. Не варто дражнити народ. Ніхто ж не знає, чого він хоче. Ще, не дай боже, ухвалять якусь постанову, а вона тільки роздратує юрбу. Треба сидіти й перечікувати. На Марийській церкві вибило пів на п'яту…
Члени ради підтримували один в одного намір терпляче переждати небезпеку. Вони почали звикати до гамору, що долинав знадвору: він то наростав, то слабшав, то зовсім затихав, тоді починався знову. Помалу всі заспокоїлись, почали влаштовуватися зручніше, сідати на нижчі ряди лав і на стільці. В запопадливих комерсантах прокинулась ділова жилка. То тут, то там заходила мова про торгові справи, дехто вже навіть укладав угоди… Маклери приступили до оптовиків… Добродії, замішені в залі, балакали одні з одними, ніби люди, яким доводиться перечікувати разом бурю: вони розмовляють про щось інше, тільки час від часу поважно, шанобливо дослухаються до грому. Вибило п'яту годину, пів на шосту, почало смеркати. Інколи хтось зітхав, що вдома дружина чекає його з кавою, – тоді пан Бентьєн знову дозволяв собі нагадати про віконце на дах. Але більшість членів ради була тієї самої думки, що й пан Штут, який безнадійно похитав головою і сказав:
– Ні, надто я товстий, щоб туди лізти!
Йоганн Будденброк, пам'ятаючи прохання дружини, тримався коло тестя. Стурбовано приглядаючись до старого, він запитав:
– Сподіваюся, тату, вас не дуже схвилювала ця невеличка пригода?
На чолі в Лебрехта Крегера під білим як сніг пасмом волосся набрякли дві сині жили, одна його витончена стареча рука перебирала блискучі гудзики на жилеті, а друга, прикрашена великим діамантом, лежала на колінах і тремтіла.
– Дурниці, Будденброку! – озвався він, і в голосі його забриніла якась дивна втома. – Мені нудно, от і все. – Але тут-таки зрадив себе, бо раптом процідив крізь зуби: – Parbleu, Жане! Треба було б порохом і оловом навчити поваги тих смердючих голодранців, Погань!.. Мерзота!..
Консул заспокійливо промурмотів:
– Так… так… Ви маєте слушність, це досить-таки негідна комедія. Але що вдієш? Треба вдавати, що нас це не турбує. Вже вечір, вони скоро розійдуться…
– Де моя карета? Хай мені зараз же подадуть карету! – нестямно крикнув Лебрехт Крегер. Лють його нарешті прорвалася назовні, і він тіпався всім тілом. – Я наказав, щоб її подали на п'яту! Де ж вона? Засідання не буде. Чого мені тут сидіти? Я не маю наміру робити з себе посміховисько! Мені потрібна карета! Може, вони напали на мого візника? Гляньте, Будденброку!
– Тату, заспокойтеся, бога ради! Ви такі роздратовані… Вам це шкодить. Звичайно, я зараз піду й погляну, де ваша карета. Мені самому набридло вже тут сидіти. Я поговорю з людьми, скажу, щоб вони розходились додому…
Лебрехт Крегер запротестував – голосом, що раптом знову пролунав холодно й зневажливо, він наказав:
– Стійте! Ані руш! Не смійте принижувати свою гідність, Будденброку!
Та консул швидко подався до виходу.
Біля самих дверей його догнав Зігізмунд Гош, схопив кістлявою рукою за плече і грізно прошепотів:
– Куди ви, пане консул?
Обличчя його все взялося зморшками, гостре підборіддя, виявляючи відчайдушну рішучість, задерлося майже до носа, сивий чуб понуро спадав на скроні й на лоба, а голову маклер так втягнув у плечі, що справді здавався горбатим. Він вигукнув:
– Знайте ж, я готовий говорити з народом!
– Ні, краще хай я це зроблю, пане Гонгу, – заперечив консул. – У мене серед того люду напевне знайдеться більше знайомих, ніж у вас…
– Хай буде так! – безгучно відповів маклер. – Ви значніша за мене людина. – І, знову піднісши голос, додав: – Але я піду з вами, стоятиму коло вас, консуле Будденброк! Хай лють повсталих рабів упаде й на мене!
– Ох, який день! Який вечір! – захоплено проказував пір, ідучи коридором. Мабуть, він ніколи ще не почував себе таким щасливим. – О, пане консул! Ось він, народ!
Вони відчинили двері й зупинились на першій з трьох вузьких сходинок, що вели на тротуар. Вулиця мала незвичайний вигляд. Вона ніби вимерла, а з відчинених, уже освітлених вікон навколишніх будинків повисували голови цікаві й стежили за темною юрбою бунтівників, що товпилися біля дому, де засідала громадська рада. Кількісно та юрба не набагато перевищувала збори в залі і складалася з молодих вантажників з порту, робітників з комор, носіїв, учнів народної школи, кількох матросів з торговельних суден та інших мешканців міських закапелків, усіх отих "суточок", "завулків", "кутків" і "задвірків". Серед них були також дві чи три жінки, що, мабуть; сподівалися від цієї події тих самих наслідків, що й Будденброкова кухарка. Декотрі бунтарі, втомившись стояти, посідали просто на тротуар, позвішували ноги в риштак і їли бутерброди.
Доходила шоста година; хоч було вже поночі, ліхтарів, що висіли на ланцюгах уздовж вулиці, й досі ніхто не позасвічував. Таке неподобство, таке явне й нечуване порушення ладу найдужче розсердило консула, тому він озвався до натовпу гострим, роздратованим тоном: