– Добре, пані, – відповів Антон. – Але чи безпечно мені туди йти? Я ж панський служник. Вони як побачать мою ліврею…
– Які лихі люди, – сумно й протягло мовила Клотільда, не відкладаючи свого плетива.
Тієї миті через ротонду в засклені двері ввійшов консул. Через одну руку він перекинув пальто, в другій тримав капелюха.
– Ти хочеш вийти з дому, Жане? – вжахнулася пані Елізабет.
– Так, люба, мені треба бути в громадській раді.
– Таж там народ, Жане, революція…
– Ах, боже милий, це не таке страшне, Бетсі… Все в руках господніх. Вони вже поминули наш дім. А я вийду задніми дверима…
– Жане, якщо ти любиш мене… Не наражайся на небезпеку, не залишай нас самих… Ох, я боюся, страх як боюся!
– Не хвилюйся так, люба, прошу тебе! Вони, трохи погаласують перед ратушею або на ринковому майдані і розійдуться… Може, місто втратить ще кілька шиб, оце й усе.
– Куди ж ти йдеш, Жане?
– До громадської ради. Я вже й так спізнився, затримали справи. Соромно було б сьогодні не з'явитися туди. Думаєш, твого батька втримає хто вдома? Хоч який він старий…
– Ну, то йди з богом, Жане… Але будь обережний, прошу тебе, пильнуй себе! І накидай оком на батька! Часом би з ним що сталося…
– Не турбуйся, люба.
– Коли ти повернешся? – гукнула вже навздогінці йому дружина.
– Та десь о пів на п'яту або трохи пізніше… Сьогодні в нас на порядку денному важливі справи, все залежатиме від них.
– Ох, я боюся, так боюся! – правила своєї пані Елізабет, безпорадно оглядаючись по кімнаті.
Розділ третій
Консул Будденброк швидко перейшов своє велике подвір'я. Завернувши на Пекарську, він почув позад себе ходу, озирнувся й побачив маклера Гоша, мальовниче загорненого в довгий плащ, що також поспішав на засідання. Той однією рукою, худою і довгою, підняв чорного крислатого капелюха, зробив плавний, вишуканий жест, що мав означати найглибшу покору, і здавленим голосом мовив:
– Пане консул, вітаю вас!
Маклер Зігізмунд Гош, чоловік років під сорок, незважаючи на свої манери, мав найчеснішу і найлагіднішу натуру в світі, тільки був естетом і великим оригіналом.
Його гладенько виголене обличчя мало різкі риси, особливо визначалися на ньому гачкуватий ніс, гостре, випнуте підборіддя і широкий рот з ледь опущеними вниз кутиками; до того ж він умів злісно й запекло стуляти свої тонкі губи. Гош прагнув – і це йому добре вдавалося, – справляти враження несамовитого, принадного, демонічного інтригана, лихої, підступної, цікавої і страхітливої людини, чогось середнього між Мефістофелем і Наполеоном… Сивуватий чуб низько нависав йому на понуре чоло. Він щиро жалкував, що не вдався горбатим. Одне слово, то була небуденна й симпатична постать серед мешканців старого торговельного міста. Він належав до їхнього кола, бо робив таку ж саму міщанську роботу, як і вони: мав невеличку, скромну, проте надійну й шановану посередницьку фірму. Але в його тісній, темній конторі стояла велика шафа, напхана книжками поезії всіма мовами, і ходили чутки, що він з двадцяти років, працює над перекладами повної збірки п'єс Лопе де Веги. Якось йому випало зіграти на аматорській сцені роль Домінго в Шіллеровому "Дон Карлосі". То була найбільша подія в його житті.
Зігізмунд Гош ніколи не вживав жодного вульгарного слова і навіть у діловій розмові звичайні звороти цідив крізь зуби і з такою міною, ніби хотів сказати: "Негіднику! Хай спопелить геєнна всіх пращурів твоїх!" З багатьох поглядів він був спадкоємець і послідовник покійного Жана-Жака Гофштеде, тільки мав понурішу і патетичнішу вдачу; йому бракувало тієї жартівливої веселості, яку приятель старого Йоганна Будденброка зумів зберегти від минулого сторіччя.
Якось він за одну хвилину втратив на біржі шість з половиною талярів на двох чи трьох акціях, набутих задля спекуляції. Він дав волю своїй любові до драматичних ефектів і влаштував цілу виставу. Опустився на давку в такій позі, ніби програв битву під Ватерлоо, притиснув кулака до чола і, по-блюзнірському звівши очі до неба, кілька разів підряд проказав: "О прокляття!" Оскільки дрібні, спокійні й певні заробітки від продажу того чи іншого клаптя землі, властиво, нудили його, то ця втрата, цей тяжкий удар, який господь послав йому, досвідченому інтриганові, став для Гоша втіхою, щастям, і він упивався ним довгі тижні. Коли хтось казав йому: "Я чув, що вас спіткало нещастя, пане Гоше? Співчуваю вам…" – він звичайно відповідав: "О дорогий друже, uomo non educato dal dolore riman sempre bambino!"[49] Ніхто, певна річ, не розумів, що він каже. Може, це з Лопе де Веги? Але всі твердо знали, що Зігізмунд Гош– мудрий і незвичайний чоловік.
– В які часи ми живемо! – звернувся він до консула Будденброка, йдучи поряд з ним, – згорблений, спираючись на палицю, як старий дід. – Часи бур і неспокою!
– Правду кажете, – відповів консул. – Часи дуже неспокійні. Цікаво, що покаже сьогоднішнє засідання. Становий принцип…
– Ні, ви тільки послухайте! – перебив мову йому пап Гош. – Я цілий день ходив вулицями і спостерігав чернь. Там були чудові хлопці, очі в них палали ненавистю й захватом…
Йоганн Будденброк засміявся:
– Ви, друже мій, завжди однакові! Вам це начебто подобається? Ні, як собі знаєте, а це хлоп'яцтво, та й годі! Чого ті люди хочуть? Кілька збаламучених молодиків скористалися з нагоди, щоб трохи побешкетувати…
– Певна річ! А все ж не можна заперечити… Я бачив, як Беркмайєр, помічник різника, вибив вітрину панові Бентьєнові. Він був як пантера! – Останнє слово пан Гош вимовив крізь зціплені, мов кліщі, зуби. – О, не можна заперечити, що все по-своєму величне! Нарешті маємо щось інше, таке небуденне, могутнє… бурю, шаленство… Ох, народ темний, я знаю! А все ж серце моє, оце серце, на його боці…
Вони підійшли до простого, пофарбованого жовтою олійною фарбою будинку; на першому поверсі в ньому містилася зала засідань громадської ради.
Та зала належала до ресторану й танцювального закладу однієї вдови на прізвище Зуеркрінгель, але в певні дні господиня віддавала її до послуг добродіїв з громадської ради. Заходити туди треба було тісним коридором, викладеним кам'яними плитами. Праворуч містився ресторан, звідки тхнуло їжею і пивом, а до зали вели прості зелені двері ліворуч, без клямки і без замка, такі вузенькі й низькі, що за ними ніхто не сподівався великого приміщення. Зала була холодна, гола, мов повітка, з побіленою стелею, на якій виставали сволоки, і такими ж побіленими стінами. Троє досить високих вікон із зеленими рамами були без завісок. Навпроти них здіймалися амфітеатром лави, а біля підніжжя того амфітеатру стояв накритий зеленим сукном стіл з великим дзвоником, паперами й письмовим приладдям, призначений для голови, секретаря і присутніх комісарів сенату. Біля стіни навпроти-дверей стриміли високі вішалки, геть обвішані пальтами й капелюхами.