Консул сказав:
– Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп'ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…
Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! – поспішився запевнити пан Грюнліх. – Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…
Запала мовчанка, і Тоні подумала: "Тепер надходить моя черга", бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:
– Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, – додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, – посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, – він знову перейшов на шепіт, – як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! – раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.
Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:
– Не забивайте дівчині памороків компліментами!
Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.
– Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…
– Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, – мовила пані Елізабет.
Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.
– Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! – палко сказав він. – Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі "Місто Гамбург". "Кілька кімнат", – подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.
– В кожному разі, – докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, – я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.
Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.
– Приємний чоловік! – сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.
– А по-моєму, він блазень, – дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.
– Тоні! Боже мій! Як так можна! – аж обурилась пані Елізабет, – Він такий щирий християнин!
– І дуже чемний молодик зі світськими манерами! – докінчив консул. – Ти сама не знаєш, що кажеш.
Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.
Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:
– Як же він пишно висловлюється! "Бесідували"! А ми сиділи мовчки. "Ті маки – пречудова оздоба!" А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. "Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!" – Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.
– Авжеж, він страх як величається! – знову встряла Тоні. – Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! – вигукнула вона з раптовою злістю. – А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!
– Це не вада, Тоні! – суворо сказав консул. – Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись – що ж тут дивного?
– По-моєму, він добра людина, – лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.
Том утримався від оцінки.
– Одне слово, – зробив висновок консул, – він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев'ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!
Тоні буркнула: "Золотаві баки!" – і вкотре вже за той вечір насупила брови.
Розділ другий
– Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! – заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. – Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!
Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з'явився глузливий, безжальний усміх – таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…
– Не можу сказати того самого про себе! – мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.
Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…
І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе: