– Які ми були дурні, – сказав він якось своєму товаришеві і шанувальникові Стефанові Кістенмакеру, маючи на увазі під тим "ми" тільки себе, – що так рано пішли до контори і не скінчили школи!
І Стефан Кістенмакер відповів:
– Так, ти правду кажеш!.. А, власне, чому?
Сенатор працював тепер здебільшого за великим письмовим столом з червоного дерева у своєму кабінеті; по-перше, тому, що там ніхто не бачив, як він підпирав рукою голову, заплющував очі й поринав у задуму, а головне, що йому вже несила було дивитися з свого місця біля вікна в конторі, як його компаньйон Фрідріх-Вільгельм Маркус з страхітливою педантичністю наново розкладає на столі своє приладдя і підкручує вуса.
Повільна ретельність старого Маркуса з роками обернулася на справжню манію і дивацтво; але останнім часом вона нестерпно дратувала, навіть ображала Томаса Будденброка тому, що він тепер, на свій жах, часто помічав щось подібне в себе. Так, і в ньому, колись такому далекому від будь-якої дріб'язковості, розвинувся своєрідний педантизм, хоч трохи і відмінний від Маркусового, як у людини іншої фізичної будови й іншого психічного складу.
На душі в нього було порожньо, він більше не бачив ніякого цікавого плану, ніякої роботи, вартої того, щоб їй віддатися з радістю і вдоволенням. Але потяг до діяльності, невміння дати відпочинок думкам, активність, що не мала нічого спільного з природженою, витривалою працьовитістю його предків – у нього вона була якась штучна, викликана потребою нервів, властиво, наркотиком, як ті міцні російські цигарки, що їх він без кінця курив, – та активність не зрадила сенатора, навіть посіла ще дужче, ніж будь-коли, опанувала його і стала мукою, розпорошуючи його силу на безліч нічого не вартих вчинків. Його посіли сотні непотрібних дрібниць, що здебільшого зводились до щоденного догляду за будинком і своєю зовнішністю; він їх знуджено відкладав, не міг утримати всі в пам'яті, плутав і витрачав на них надмірно багато роздумів і часу.
Те, що в місті звали його "франтуватістю", виросло до такої міри, що він сам давно вже почав, його соромитись, але відучитися від набутих звичок не мав сили. Вставши після сну, не тривожного, але важкого, не відпочилий як слід, він у халаті заходив до своєї прибиральні, де на нього вже чекав старий перукар Венцель, – була дев'ята година, а колись він уставав набагато раніше, – і гаяв ще добрих півтори години на одягання, поки почував себе готовим почати день і спускався на другий поверх пити чай. Свій туалет сенатор робив так старанно, і черговість окремих процедур – від холодного душу у ванній до тієї хвилини, коли з сурдута злітала остання порошинка, а до вусів востаннє торкалися гарячі щипці, – була визначена так твердо й незмінно, що машинальне повторення належного руху в належну хвилину доводило його до розпачу. А все ж він не міг би вийти з прибиральні, знаючи, що якусь процедуру забув зробити або зробив її похапцем, – боявся, що не почуватиме себе свіжим, спокійним, бездоганним, хоч за якусь годину однаково втрачав те почуття й мусив знову його відновлювати.
Він заощаджував на всьому, на чому лише можна було, не викликаючи зайвих розмов, – тільки не на своєму гардеробі, який він замовляв у найелегантнішого кравця в Гамбурзі і на доповнення якого не шкодував коштів. У його прибиральні були ще одні двері; вели вони не до сусідньої кімнати, як здавалось, а до просторої ніші, де на довгому ряду гаків висіли напнуті на дерев'яні плічка піджаки, смокінги, сурдути, фраки на всі цори року і на всі види святкувань, а на спинках стільців стосами лежали старанно складені штани. Комод з великим дзеркалом, перед яким громадились гребінці, щітки і масті для волосся, був повний різноманітної білизни, яку сенатор ненастанно міняв, зношував і поповнював…
У тій кімнаті він довго просиджував не тільки вранці, а й перед кожним проханим обідом, засіданням у сенаті, одне слово, завжди, коли треба було з'являтись на люди, навіть перед звичайним обідом удома; де за столом, крім нього, сиділи тільки його дружина, малий Ганно та Іда Юнгман. І коли він виходив з притиральні, свіжа білизна на тілі, бездоганна й сувора елегантність костюма, старанно вмите обличчя, запах брильянтину на вусах і терпко-прохолодний смак зубного еліксиру в роті давали йому почуття вдоволення і готовності, з яким актор; вдало затримувавшись, виходить на сцену… І справді! Існування Томаса Будденброка стало; вже тільки існуванням актора, але такого, чиє життя, аж до найменших, найбуденніших дрібниць, зосередилось на одній ролі; і та роль, за винятком коротких, рідкісних хвилин самотності й спочинку; вимагає від нього ненастанного, виснажливого напруження всіх сил… Цілковита відсутність щирого, палкого зацікавлення, яке б могло захопити йот, духовне збіднення й спустошення – спустошення таке руйнівне; що воно майже весь час тяжіло на серці невиразною тугою, – разом з невблаганним внутрішнім обов'язком і впертим намаганням будь-що приховати свою немічність, не втратити гідності й дотриматись dehors, робили його життя штучним, надуманим, неприродним, обертали кожне його слово, кожен порух, кожен, навіть найменший, вчинок на очах у людей у напружену; виснажливу гру…
У його вдачі з'явились дивні риси; якісь химери, що навіть у нього самого викликали подив і невдоволення. На відміну від людей, що самі не грають ніякої ролі, а прагнуть тільки нишком, непомітно спостерігати інших; він не любив, коли світло було в нього за спиною, не любив лишатися в затінку й дивитися, як інші рухаються, діють у яскравому освітленні Навпаки, він волів, щоб світло сліпило йому очі, а люди, публіка, на яку він мав справляти враження ввічливого співрозмовника, чи енергійного купця й поважного голови фірми, чи громадського оратора, губилася в затінку невиразною масою; Тільки це давало йому почуття відокремленості і впевненості, оте сліпе сп'яніння "грою", з допомогою якої він досягав успіхів. Так поступово саме цю п'янку гру йому стало найлегше витримувати; Коли він, з келихом вина у руці, стояв за столом і, люб'язно всміхаючись, наголошуючи кожен вдалий вислів-вишуканими жестами, веселив і вражав усіх дотепним тостом, то здавався давній Томасом Будденброком, хоч який, був блідий; та куди важче було йому володіти собою в хвилини мовчазної бездіяльності. Тоді йото посідала гнітюча втома, затуманювала очі й відбирала в нього владу над м'язами обличчя і всього тіла. Його опановувало єдине бажання: піддатися тій млявій розпуці, тихенько піти додому й покласти голову на прохолодну подушку.