– Ви щасливі, – раптом сказав він, кладучи долоню сенаторові на коліно й дивлячись на нього затуманеним поглядом. – О так! Гріх вам відмагатися! Щасливі! Ви тримаєте щастя в руках! Ви стали на герць із життям і здобули собі щастя дужою рукою… дужою правицею! – похопився він, бо його муляло таке близьке повторення того самого слова. Тоді замовк і, не вислухавши сенаторового заперечення, в якому бринів смуток і розчарування, повів далі, понуро й замріяно дивлячись йому в обличчя. Раптом він випростався і заявив: – Ми собі балакаємо, а зустріч у нас ділова. Час дорогий, не гаймо його на роздуми! Послухайте мене… Оскільки це ви… розумієте? Оскільки… – Здавалося, що пан Гош знову хоче зануритись у хвилі свого красномовства, але він отямився, зробив широкий, вишуканий жест і палко вигукнув: – Двадцять дев'ять тисяч талярів… Вісімдесят сім тисяч марок за будинок вашої матері! Гаразд?
І сенатор Будденброк погодився.
Пані Перманедер, як і слід було сподіватися, ціна видалась сміховинно низькою. Якби хтось із поваги до спогадів, які її пов'язували з цим будинком, виклав на стіл цілий мільйон, вона сприйняла б це як вчинок порядної людини, не більше. А втім, вона швидко змирилася з цифрою, яку назвав брат, а надто, що всі її думки й бажання були звернені на майбутнє.
Вона щиро тішилася гарними меблями, яких їй так багато припало, і хоч ніхто ще не думав виганяти її з батьківського дому, з запалом узялася шукати нове помешкання для себе, дочки й онуки. Звичайно, прощання буде тяжке… Сама думка про це викликала в неї сльози. Але, з другого боку, перспектива переїзду, зміни мала теж свій чар… Хіба це не схоже на ще одну, четверту спробу почати нове життя? Вона знов оглядала кімнати, радилася з шпалерником Якобом, знов вела розмови в крамницях про завіси й килими… Серце її стукотіло, так, серце цієї літньої, загартованої життям жінки радісно калатало в грудях!
Так минали тижні – чотири, п'ять, шість тижнів. Випав перший сніг, настала зима, в грубах потріскував вогонь, і Будденброки сумно міркували, як вони цього року святкуватимуть різдво… І раптом сталась одна подія, драматична подія, що звалилась як сніг на голову; справа так обернулася, що хоч-не-хоч мала викликати загальну увагу. Зчинилося… скоїлось таке, що пані Перманедер серед своєї метушні з улаштуванням раптом закам'яніла на місці!
– Томе, – крикнула вона, – чи я збожеволіла? Чи, може, то Гош схибнувся? Цього не може бути! Це ж абсурд, щось неймовірне! – Вона замовкла і схопилася за голову.
Та сенатор тільки здвигнув плечима:
– Ще нічого не вирішено, серденько; але така думка, вірніше, припущення вже виникло, і як ти спокійніше все обміркуєш, то побачиш, що тут немає нічого неймовірного. Трохи несподівано, не заперечую. Я сам аж відсахнувся, коли почув про це від Гоша. Але сказати, що це щось неймовірне… Що йому стоїть на заваді?..
– Я цього не переживу, – сказала пані Перманедер, опустилася на стілець і застигла.
Що ж сталося? Знайшовся покупець на будинок, вірніше, знайшлася особа, що зацікавилася ним і висловила бажання, перше ніж розпочати торг, грунтовно оглянути ділянку й будівлі на ній. І особою тією виявився Герман Гагенштрем, оптовий торговець и консул португальського королівства.
Першої хвилини, коли до пані Перманедер дійшла ця чутка, вона була така приголомшена, розгублена, отетеріла, що навіть не збагнула її до кінця. Але тепер, коли справа набувала дедалі реальніших рис, коли з дня на день мав з'явитися на Менгштрасе консул Гагенштрем, вона отямилася й ожила. Вона не обурювалась, не опиналася. Вона вишукувала слова, полум'яні, гострі слова і шпурляла ними, мов смолоскипами й бойовими топірцями.
– Цього не буде, Томасе! Доки я жива, цього не буде!
Навіть як продаєш свого собаку, і то дивишся, в чиї руки він попаде! А це материн будинок! Наш будинок! Кімната з краєвидами!..
– А я знов питаю тебе, що ж, власне, йому стоїть на заваді?
– Що стоїть на заваді? Господи боже, що йому стоїть на заваді! Гори мали б стати йому впоперек дороги, тому барилові, Томасе! Гори! Але він і їх би не помітив! Не зважив би на них! У нього немає ніяких почуттів! Хіба то людина?.. Гагенштреми споконвіку були нашими ворогами… Старий Гінріх шкодив дідусеві й батькові, а якщо Герман досі не зміг зробити тобі якоїсь капості, не підставив тобі ноги, то лише тому, що не траплялося нагоди… Коли ми були дітьми, я дала йому ляпаса просто на вулиці, на що в мене були підстави, а його чарівна сестра Юльхен мало мені очі не видряпала за те. То дитячі дурощі… нехай! Але Гагенштреми завжди з глумом і радістю дивилися на кожне наше лихо, і найчастіше я їм робила таку втіху… Що ж, на те божа воля… Але скільки років консул шкодив тобі в справах, як безсоромно випереджав тебе, ти знаєш краще за мене, Томе, не буду тобі нагадувати. І наостанці, коли Еріка вигідно вийшла заміж, їх це так муляло, так гризло, що вони врешті досягли свого вилучили директора з суспільства, запроторили до в'язниці руками свого брата-прокурора, того сатанинського виродка… А тепер ще й набралися зухвальства… зважуються…
– Слухай, Тоні, по-перше, в цій справі нашої думки ніхто не питає, бо ми вже уклали угоду з Гошем, і він тепер може продавати будинок, кому хоче. Я згоден з тобою, що тут є деяка іронія долі…
– Іронія долі? Може, Томе, це по-твоєму так зветься! Але я зву це ганьбою, ляпасом, ось чим!.. Невже ти не розумієш, що це означало б? Як не розумієш, то добре поміркуй, Томасе! Це означало б: Будденброкам кінець, вони зійшли нанівець, вибираються, а Гагенштреми з гуком і гуркотом займають їхнє місце… Ні, Томасе, я ні за що не братиму участі в цій комедії! Ні за що не докладу своїх рук до цієї підлоти! Хай він тільки з'явиться, хай він тільки зважиться прийти на оглядини! Я його не прийму, будь певен! Сховаюся з дочкою і онукою в кімнаті, замкну двері і не впущу його, ось побачиш…
– Ти зробиш так, як вважатимеш за потрібне, люба моя, але спершу поміркуй, чи не мудріше було б дотримати звичаю. Ти, мабуть, думаєш, що твоя поведінка тяжко вразить консула Гагенштрема? Ні, ти дуже помиляєшся, серденько. Він ані зрадіє, ані розсердиться, щонайбільше здивується, холодно і байдуже здивується… Річ у тім, що тобі здається, ніби він плекає до тебе й до всіх нас такі самі почуття, як і ти до нього. Помиляєшся, Тоні! Він не почуває до тебе зненависті. Чого б він тебе ненавидів? Він ні до кого не має цього почуття. Він купається в успіхах і в щасті, а тому завжди веселий і добродушний, можеш мені повірити. Я вже десятки разів казав тобі, що він якнайчемніше кланявся б тобі на вулиці, якби ти могла перебороти себе і не дивилась так войовниче й пихато кудись повз нього. Його це дивує, він хвилин зо дві спокійно, трохи іронічно думає про твою міну, але не виходить з рівноваги, хоча б тому, що не почуває за собою ніякої провини. Що ти йому закидаєш? Що він далеко випередив мене в торгівлі і виступає проти мене в громадських справах? Що ж, мабуть, він спритніший і кращий політик, ніж я… І нема чого тобі так злісно сміятися, як ти оце смієшся! Але вернімося до того, з чого ми почали: цей будинок давно вже не має практичного значення для родини, бо ділове життя поступово цілком перейшло в мій дім… Це я кажу, щоб хоч якось тебе втішити. З другого боку, цілком зрозуміло, чому консулові спала думка купити цей будинок. Гагенштреми скочили високо вгору, їхня родина збільшується, вони породичалися з Меллендорфами, а за своїм багатством і становищем не поступаються найзначнішим родинам у місті. Але їм чогось бракує, якогось зовнішнього потвердження свого багатства, того, чим вони досі нехтували, як люди, що стоять вище за всякі забобони… Так би мовити, історичної санкції, узаконення… Тепер у них, здається, з'явився апетит на такі речі, і вони дечого набудуть, купивши такий будинок, як цей… Ось побачиш, консул намагатиметься якомога менше його міняти, нічого не перебудовувати, навіть "Dominus providebit" залишить над дверима, хоч треба віддати йому належне й визнати, що не бог, а він сам довів фірму "Штрунк і Гагенштрем" до такого розквіту…